Мартьянова Уляна

учениця 9-М класу Уманського ліцею №2

Учитель української мови і літератури Островська Валентина Іванівна                                 

Війна. Моя історія

        24 лютого о 6 ранку я прокинулася через мамин крик: «Уляна, прокидайся, війна почалася!»  Одразу після цього я почула вибухи; було так гучно, що, здавалося, це було десь поряд з нашою багатоповерхівкою.

         Ще вчора ми раділи життю, а наступного дня побачили, що таке війна. У підвалі було людей з 20. Пам’ятаю, хтось плакав, а хтось ще не розумів, чому вони тут, особливо діти. Я спочатку не плакала, ніяк не могла повірити в те, що сталося. Пам’ятаю, як ми з подругою дали одна одній обіцянку: за умови наявності Інтернету підтримувати зв’язок. Після цього вся моя родина вирушила в село.

Коли тато вийшов з машини, я почала плакати, було дуже страшно: що буде з нами, моїми рідними й друзями. «Не плач! Усе буде добре!» - казала мама, заспокоюючи мене.

        По дорозі я увесь час думала і ніяк не могла зрозуміти, чому вони це зробили!? Чому? Єдине питання, яке було в моїй голові тоді.

        Коли я побачила новини, дізналася відповідь на питання. Того дня життя поділилося на дві частини: до і після. Того дня було здійснено незліченну кількість дзвінків і передумано всього, що треба переосмислити…

      Сьомого березня мама розповіла мені про те, що нам потрібно на деякий час виїхати з країни, і коли закінчиться війна, ми обов’язково повернемося. Мене охопила паніка, проте сперечатися було марно. У нас було хвилин 20 на те, щоб зібрати речі у валізи й покласти їх в автобус. Тато залишився в місті.

      Першою нашою зупинкою стало місто Бельці в Молдові. Дорога сюди була дуже важкою, але ми були щасливі від нашого тимчасового прихистку. Були там недовго, адже нашою кінцевою зупинкою мала бути Фінляндія. Колись тато працював там в одного фермера. А ще мамі терміново була потрібна операція.

Наступного дня в Бельці ми пішли до місцевого ринку, щоб купити їжі. Біля ринку якось проїхала вантажівка, видаючи дуже голосні звуки, тоді з’явилися перші наслідки, які війна залишила на моїй сім’ї. Мій молодший брат почав щільно затулювати вуха від звуку, який видала вантажівка, й ледь не почав плакати. Наступного дня ми вирушили до Румунії. Там ще зовсім не відчувалася весна. Румунія – дуже мальовнича країна, але з Україною не зрівняється. Я почала сумувати за рідною землею. 

         На кордоні з Угорщиною стояли довго. Вразила байдужість угорців, які спокійно попивали каву, коли в машинах годинами сиділи втомлені діти. Ми ж тікали від війни, а не їхали на відпочинок! А румунська молодь о третій ночі стукала у вікна машини, запитуючи, чи потрібні нам ліки, їжа чи вода. Це вражало і гріло душу.

      Далі Будапешт…. Аеропорт… Фінляндія… Пів року ми проживали в містечку Лайтіла. Фермер, у якого працював колись тато, дав нам квартиру в гуртожитку. Пам’ятаю, мало не щодня запитувала маму про те, коли ми повернемося додому.

Почали з’являтися новини про злочини, які скоїла росія… Ірпінь… Буча… Маріуполь… Вічна пам'ять усім загиблим. Кожна така подія вбиває тебе. Як же це важко: розуміти, що відбувається і не могти нічого змінити. Було важко, бо нас ніби вирвали з корінням, за тисячі кілометрів від дому відчуваєш себе чужим.

       Бездіяльність убиває, тож у Фінляндії ми зібрали навколо себе небайдужих українців. Ми влаштовували концерти, благодійні ярмарки. Я спочатку співала в церкві, а потім на сцені. Зібрані кошти ми донатили на ЗСУ. А на День Незалежності  України у містечку підняли наш прапор. Завжди буду вдячна Фінляндії за її теплий прийом.

      30 вересня ми повернулися додому. Я виховала в собі патріотку і знищила малороску. Точно знаю, що мої діти і їх нащадки ніколи не забудуть і не пробачать.