Петрова Яна, Сєвєродонецький міський Центр дитячої та юнацької творчості

Війна – це жахливо! І цей жах увірвався до мого життя одного літнього дня. І все навколо змінив…

Я прокинулася рано вранці від звуку вибухів десь поряд. Мама вже не спала. Вона була на кухні і намагалася додзвонитися татові. На той час він був у відряджені.

Мені стало дуже страшно. Я зрозуміла, що трапилося щось дуже погане. Мама виглядала наляканою. Видно було, що вона не знала, що робити: чи бігти до сховища, чи виїжджати з міста, чи бути вдома і чекати. Батько на дзвінок не відповідав. І це ще більше лякало. В ночі містом їхала військова техніка. Наш будинок гудів і тремтів, наче осінній лист.

Наступного дня мама сказала, що ми вирушаємо у подорож. Але, я хоч і була малою, зрозуміла, це не розважальна подорож. Мама зі мною і маленьким братиком тікала…

Ми не були вдома три місяці. Перебували в гостях у далеких родичів. За цей час мама часто телефонувала комусь, дивилася новини і плакала. Випадкова я дізналася, що втрачено зв'язок з дідусем. Згодам стало відомо, що він переховувався у підвалі. У нього весь цей час не було зв’язку, світла, води та газу. Коли затихало бомбардування, він виходив на двір, щоб приготувати собі на кострі їжу та чай.

Одного разу, під час такої «поживної» вилазки, загинули його сусіди. Їх тимчасово поховали прямо на городі. Дід втратив зуб, бо вкусив яблуко в якому був уламок якогось вибухового пристрою.

Про те, що він живий мама дізналася з фотографії в інтернеті. В селищі були якісь збори біля школи. Про них писали в засобах масової інформації. Там були фотографії. Дід живе біля школи. Тож його будинок потрапив у кадр. На фотографії мама розгледіла діда, що стояв біля своїх воріт.

Тож вона зрозуміла, що він принаймні живий.

Коли зв'язок відновився, ми дізналися, що декого з близьких та знайомих не стало. Багато хто виїхав. Чи зберуться колись? Загинула й наша собака. Сусіди коли виїжджали, залишали своїх домашніх улюбленців на свавілля долі.

Так безпритульних тварин ставало все більше і більше. Вони об’єднувалися у зграї. Голодні тварини ставали небезпечними і несли загрозу.

Тож невідомі особи вирішили їх позбутися – розкидали отруєну їжу. Моя собака теж поласувала таким «смаколиком». Дідусь намагався врятувати друга, але в нього не вийшло. Честер загинув. Сьогодні ми з дідусем живемо по різні «береги». Дід не хоче їхати з дому, що побудував своїми руками, в якому виросли його діти. З 2014 року я жодного разу не була в цьому будинку.

Там, де завжди усміхнений дідусь, запах смачненького, кішка з кошенятами, капловухий Честер, сусідські діти, полуниця і яблука…