Сім'я в мене складається з мами бабусі, дідуся і двух двоюрідних сестер, з якими я зараз повинен жити. Усе почалося 24 лютого рано вранці, я прокинувся від маминих сліз. Вона дивилися на мене заплаканими очима й казала: "Масічка, почалася війна". Я розумів, що вона більше хвилюється за моє життя чим за своє. В перші дні війни нам довелося бігати від дому до метрополітену і від метро до дому. Там я зустрів своїх однокласників, які теж переховувалися від війни.

Коли русня почала кидати свої ракети, дрони, гради і так далі, ми повністю перебралися до метро на станції Барабашова. Мамин брат працював там і тому нам сильно пощастило жити у спокої, бо великий шар землі не давав дістатися звуками вибухів до нас. Разом з нами вже на станції і у вагонах ночували інші бідні люди, яких війна не обійшла. Серед них було багато дітей, пенсіонерів і жінок. Також я пам'ятаю, як ракета улучила прямо біля входу в метро. Тоді земля зтрусилася, світло висунулось на деякий час і тоді я зрозумів, що війна не залише нікого у спокої. Після цього я переїхав до своєї рідної бабусі.

Зараз я бажаю, щоб війна закінчилася, переїхав назад, до рідного міста і я міг довчитися спокійно останні пів року у школі. Зараз, у нас онлайн уроки по зуму у телефоні. Дуже тяжко займатися онлайн бо мій старенький ноутбук зламався, а телефон занадто старий, щоб вчитися онлайн. Також тяжко в плані здоров'я, бо очі майже не відпочивають. Думаю, якщо я попрошу у святого Миколая новий пристрій для зайняття і повсякденного життя чи туж саму коробку конфет чи ще щось, то мені від цього гірше не стане. Крім мене також багато дітей, яким ще потрібніша допомога, але попросити не важко і є хоч який шанс на здійснення моєї маленької мрії.