Трофімова Уляна, 14 років, учениця 9 класу Бронницької гімназії, с. Бронниця, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Литвенко Ірина Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Доброго дня, шановні організатори конкурсу есе "Війна в долі моєї родини". Пише Вам звичайна сільська п'ятнадцятирічна дівчинка.

24 лютого 2022 року перед ранком я прокинулась і довго не могла заснути, а пізніше дізналася, що почалася війна. Я збиралась до гімназії. Мені подобалось і подобається тут навчатись, у мене хороші стосунки з однокласниками та вчителями, також регулярно беру участь у всеукраїнських олімпіадах. Але зранку всіх учнів оповістили, що ми переходимо на дистанційне навчання у зв'язку з початком російсько-української війни… Я не розуміла всієї серйозності, проте було дуже лячно.

Цей день повністю змінив моє життя, а також ставлення до сусідньої країни.

У моєї мами сльози на очах, батько і брат розмірковували, що робити далі. Я знала, що вони обов'язково підуть добровольцями на війну, щоб боротися з окупантами. Так і сталося.

Мій батько, рідний брат Ілля і двоє двоюрідних братів пішли захищати Україну від ворога.

Ми з мамою залишились вдома без підтримки рідних. Щодня очікували хоч якої-небудь звістки від них. Двоюрідного брата Дмитра було поранено в ліву ногу. Після операції він ходить на милицях, а батько і рідний брат воюють на сході.

З початку повномасштабної війни в нашому прикордонному селі Бронниця, що межує з Молдовою, почалися зміни. В село приїхало багато біженців з великих міст і сіл України, які жили в дитячому садочку та будинках селян. Двоє з них навчаються у моєму класі. Всі молоді чоловіки воюють. В селі залишились жінки, діти та люди старшого віку. На вулицях стоять блок-пости.

Моїй радості не було меж, коли мій батько повернувся додому

і продовжує служити в рідному місті.

Двоє знайомих захисників із нашої громади загинули і їх похоронили на сільському кладовищі. Жителі створили «живий» коридор, кожний біля свого будинку стояв з квітами, якими встеляли дорогу герою до останнього місця спочинку.

У зв’язку з недавніми подіями 10 жовтня 2022 року Росія продовжила жорстокий напад на українців. Через це я й мої оточуючі не можемо нормально спати, працювати, та й просто жити.

Війна завжди залишає шрами на душі, на серці, на землі, на людях, на країні. Я впевнена, що вона невдовзі закінчиться. Я прошу Бога, щоб мої рідні залишилися живими і повернулися до дому. А для цього потрібен мир! Його бажають мільйони українців та людей усього світу.

Мир — це чисте небо, це засіяні поля, це спокій і тиша. На роботу поспішають дорослі, молодь — в навчальні заклади, учні — в школу, малюки — в дитячі садочки. Я закликаю всіх боротися за мир, проти війни.

Я вірю що наша влада зробить все можливе і неможливе, щоб настав мир в Україні.