"Я просила у Бога легкої смерті…."

В її матері двічі зупинялося серце, коли сім’я ховалася в підвалі від бомбардування. Батько майже осліпнув після побиття у фільтраційному таборі. 17-річна Марія з Маріуполя просила у Бога швидкої смерті. Але тепер, коли вона в безпеці, почала активну боротьбу за здоров’я батька. Дівчина мріє повернутися до Маріуполя, щоб зіграти на своїй бандурі хоч на руїнах міста.

Мене звати Вдовиченко Марія, я українка з міста Маріуполя. Зараз моя родина – мама, папа, я та сестра – знаходимося в безпечному місці.

Оскільки нашій родині погрожували, я не можу сказати де конкретно. Моя мама активно слідкувала за новинами і вже за тиждень знала, що буде війна, але ніхто з нас їй не вірив. Ми намагалися її заспокоїти, говорили: «Чого ти так переймаєшся?» Ми не робили ані запасів їжі, ані води, думали, що все буде добре.

Але вранці (була четверта година) мати зайшла в кімнату і сказала: «Прокидайтеся, почалася війна».

Я почула перші вибухи. Стало зрозуміло, що старе життя закінчилося.

Я спостерігала, як люди йшли до магазинів, просто скупали все, заправляли автівки, намагалися виїхати. Ми також в паніці спочатку також думали виїхати, але не встигли – поруч із містом були вже бойові дії.

Ми залишилися в цьому місті і вже інтернетом шукали: що робити під час обстрілів, перша медична допомога, який може бути у нас сховок у місті. Ми просто почитали і пішли в бомбосховище, шукали його, дзвонили і голові. Вона сказала, що наші підвали не розраховані як укриття, тому робіть що робите, і ми вирішили з сім’єю ховатися у ванній. Ми там ховались і перебували, поки в наш будинок не влучило [бомба].

Ми себе до останнього заспокоювали, що це все далеко, але й розуміли що щось не те. Коли нас прибило вибуховою хвилею до землі, тоді ми зрозуміли, що це було попадання в дім. Моя мама шість років хворіє – захворювання нервової системи. Вона і так була дуже налякана та ще це попадання…

Вона не могла стати на ноги, і ми з батьком тягнули її в підвал, нам було все одно який підвал, нам просто не було куди подітися. Обстріл продовжувався, сестра побігла перша у підвал, почала стукати. Нам було складно спуститися, а коли вже спустилися, стояла сестра.

Ми спитали: «Чому ти не зайшла?» А вона сказала, що її не впустили. Вона стукала, там хтось був, але нас не пускали.

Ми стукали, обстріл продовжувався, летіли каміння, шифер з дахів, а ми просто стояли. Потім відкрив чоловік двері, сказав: «Вибачте, але ми не можем вас впустити». Батько не став його слухати, просто силою відштовхнув двері і ми зайшли. За нами зайшла ще родина з маленькою дитиною. Якщо б ми не зайшли, там би загинула не одна родина. В підвалі було 20 людей, які дивились на нас вороже, вони не хотіли нас впускати, це наші сусіди. Ми не розуміємо, чому люди не об’єднувалися, а з перших секунд були вороже налаштовані.

Це вже була блокада Маріуполя. Не було зв’язку, світла, газу, тепла, магазини всі були розбиті, навіть аптеки. Не було жодної торгівельної точки, у нас закінчувалася їжа та вода. Коли був сніг, було дуже холодно.

Ми топили сніг, щоб була вода, ми ділили хліб на чотирьох. Їли один раз на день, ми розтягували все якомога довше.

Побачивши всі ці жахіття, ми розуміли, що війна так швидко не закінчиться. Люди в підвалі ставилися друг до друга не дуже добре, кожен старався заховати їжу, щось в іншого забрати і заховати, кожен був сам за себе.

Однієї страшної ночі у моєї матері зупинилося серце. У місті постійно стояв пил, були постійні постріли, тато старався її дружину реанімувати, ми з сестрою просто стояли поруч і дивились на це. У нас була молитва, а у тата – бажання її врятувати. Тоді я побачила запах смерті, я дуже боялась, що вона помре. Я не хотіла усвідомлювати, що ми в тому підвалі, було дуже страшно, але тато її врятував, мама була жива.

Була ніч, коли ми прокинулися раніше; це було близько першої ночі. Почалися дивні звуки, ніби з обох сторін їдуть потяги, хтось сказав, що це якась нова зброя. Була шалена вібрація; все, що падало на нас, ми відчували.

Я просто тоді знала, що звідти не вийду, лежачи на цій ковдрі, розуміючи, що поряд зі мною мої рідні люди, які мали багато планів до війни.

У нас були мрії та справи, які ми не завершили, хоча дуже хотіли. У нас було досить непогане життя, і я розумію, що хтось у нас це все забирає, і ми повинні чомусь померти в цьому підвалі. Нас могло завалити, ми могли звідти не вийти. Я змирилась з тим, що ми помремо. Я зверталась до Бога, щоб була просто легка смерть.

Тато розумів: якщо буде ще приліт в будинок, мама не витримає. Ставало менше їжі, ми могли померти з голоду, по місту ходили ворожі солдати, дивились, хто в підвалах. Були випадки, коли на нашій вулиці в підвалі магазину ховались люди і їх просто підпалили, не всі змогли вибратися. Люди розмовляли один з одним, хто хоче куди поїхати.

Тато вирішив, що ми маємо виїхати з пекла. Ми взяли свою автівку, що була засипана склом. Але вона завелася, і ми поїхали, нам було все одно куди, головне – щоб не стріляли. Коли ми під’їжджали до блокпосту, до нас дійшло, що це блокпост «ДНР», але повертатися не було куди, ми просто їхали далі. Вони спитали у нас, яка прописка – ми сказали, що Маріуполь. Нам відповіли, що маріупольці їдуть направо. Ми не знали що там, що це за дорога. Від людей ми дізналися, що можна пройти фільтрацію, а потім виїхати. Фільтрація була потрібна, щоб пересуватися територією Російської Федерації.

Ми зрозуміли, що далі українські землі окуповані, і не було іншого вибору, як пройти фільтрацію.

Фільтраційна табори – це не якесь поселення, це блокпост, на якому все перевіряється. Перед ним величезна колона машин, з машин не можна було виходити, навіть у туалет. Все, що нормальна людина робить в житті, все це має робитися в автівці; ходили люди, і перевіряли. Було дуже жахливо, ми чекали фільтрацію два дні і дві ночі, просто ми сиділи в машині. Та ворожа влада хотіла показати в своїх ЗМІ, які вони хороші, що це не фільтраційні табори, а гуманітарні коридори. Вони присилали своїх ЗМІ, кореспондентів – росія24 був канал – знімали, питали людей, як вони. Люди говорили, що нас врятують, говорили так, як їм потрібно. Це було дуже принизливо.

Спочатку в нас обшукали кожну кишеню, всю машину, все обдивилися. Сказали, що фільтрація починається з 16 років. Моїй сестрі 12, вона залишилась в автівці, мама не ходила, вона також залишилася, їй пощастило. На фільтрацію пішла я з батьком.

Ми стояли і чекали майже пів години надворі, було дуже холодно, в мене не було нормального взуття, і так відмерзли ноги, що я їх не відчувала ще декілька днів.

Ми стоїмо, бачимо, що ті солдати «ДНРівці», які проводять фільтрацію, хто курить, хто телефоном розмовляє. Було страшно чути їхні розмови: «А що ти зробив з тими, що не пройшли?» – «Та пристрелив, я їх не рахую, мені не цікаво».

Перед нами вийшов чоловік з будки, високий, згорблений, йому сказали: йди. А дружина не пройшла, ми не знали, що там було. Далі була наша черга. Батько зайшов в одну кімнату, а я в іншу. Сказали, що відсканують документи, візьмуть відбитки пальців, але це було не так. Вони проводили допити, перевіряли телефони, були різні моменти на цих допитах.

Ставили провокаційні питання, могли чіплятися до контактів телефону, могли кричати: «Слава Україні!» І дивились, як ти на це реагуєш. Могло статися все що завгодно. Мене просто виштовхали з кімнати, я не розуміла цього. До автівки, до будки було 200 метрів, зі мною йшов озброєний солдат.

Йому здалося, що я йду занадто повільно, він мене штовхнув перший раз, потім вдруге, аж допоки я не впала. У мене йшли сльози, а йому було смішно.

Я розуміла, що якщо не зберуся, то мене можуть тут залишити. Я побігла до автівки… Ми чекали тата.

Коли перевіряли телефони, я все стерла, щоб не було провокативних фотографій у вишиванках чи з прапорами. Ми сиділи в машині. Бачимо: тата також виштовхали. Він розповів, що почався допит, а в нього був пустий телефон. Його вдарили по голові – і він втратив свідомість.

Ми поїхали. На дорозі були горілі залишки людей, автомобілі, але тато витримав, він зміг довезти нас до блокпосту на Запоріжжі. Там, коли ми під’їжджали, то побачили український прапор. Ми думали, що це якась провокація, не вірили, що ми просто будемо колись в Україні. Тато сказав мовчати, не подавати радості. Ми під’їхали, дали документи. Показали багажник, документи, вони подивились прописку і сказали:

«Боже, це ж маріупольці, наші. Чого вони натерпілись…» Ми почули українську мову, бачимо їхнє ставлення і розуміємо – так, це Україна.

Окупант не може розмовляти так українською. І я можу сказати, що нас це заспокоїло, ми почали плакати. Татові дали бензину, води. Приїхала поліція і нас повезли в Запоріжжя. Маму відвезли в лікарню, але в тата став пропадати зір, йому потрібно було їхати до Дніпра. Волонтери нас повезли до Дніпра, там йому поставили діагноз сліпота через контузію. У нього може підвищитися тиск – і він може померти від крововиливу у мозок.

Тато від мене не відмовився, він сам, поки не одружився другий раз, до семи років виховував мене сам. Він вмів і косички заплітати, й іграшки купувати. Він дуже нас любить, він витяг нас з того пекла.

Я вірю в перемогу, я дуже вірю, я знаю, що є багато людей таких, як ми. Я знаю правду. Прийшли чужаки на нашу землю і просто хочуть нас вбити. Ми не можемо зараз здатися. Люди, які загинули, воїни, які нас захищають, ми повинні триматися. Разом ми зможемо все, я щиро вірю в кожного воїна своєї країни. Темрява ніколи не перемагала світло.

Я хочу повернутися до Маріуполя, доторкнутися до кожного камінчика, я хочу хай на руїнах, але заграти на бандурі в своєму місті. Дуже хочу.