Марія двічі в житті зустрічала війну, і двічі під час обстрілів Бог рятував їй життя

У 2014 році мені було 15 років. Я закінчила 10 клас, всі думки були про випускний та університет, в який планувала вступати. Але цього всього не сталось, бо почалась війна.

«Я пригнулась і читала молитву, але яку - не можу згадати й досі»

Я залишилась з мамою, щоб закінчити свою школу - для мене це було дуже важливо. Ми вчились у школі під постійними обстрілами. Часто уроки переривались, і ми йшли у підвал. Після нового року обстріли стали нестерпними. Снаряд прилетів поряд з нашим домом, повилітали вікна. Ми вирішили виїхати. 

О п'ятій ранку сіли в автобус, а нам сказали, що трасу обстрілюють, і ми будемо їхати замінованими полями. 

Нас попередили, що вчора по цій дорозі розстріляли автобус – в ньому ніхто не вижив. Це був єдиний шанс виїхати, то ми наважились.

Все, що ми могли зробити, якщо б почався обстріл, це пригнутись та закрити голову руками. Дякувати Богові, до міста Дружківка ми доїхали цілими.

А 24 лютого 2022 - знову ці звуки, знову війна. Спочатку ми вирішили нікуди не їхати, бо в Україні безпечного місця немає.

До 24 лютого я проводила дитячі свята. Мій керівник виїхав зі своїми дітьми одразу, але весь бізнес залишився в Дружківці. Костюми, апаратуру, реквізит – все це потрібно було евакуювати. Я вирішила допомогти - зібрала все у вантажівку і поїхала на вокзал до Краматорська.

8 квітня ми з водієм сиділи в машині на пероні й чекали на потяг. Раптом - обстріл. З машини я побачила паркан, під який можна було вибігти й лягти, але водій мене зупинив, і через мить під цей паркан впав снаряд. Ми розуміли: якщо снаряд попаде в машину, у нас не буде шансів вижити.

Я пригнулась і читала молитву, але яку - не можу згадати й досі. Знову Бог мене врятував - я жива.

Ми виїхали до Німеччини, але через три місяці я повернулась в Україну до Києва. І зараз знов проводжу дитячі свята разом із керівником з Дружківки і з реквізитом, за який я могла втратити життя. Ось так я люблю свою справу.