Я жила у невеликому шахтарському містечку Торецьку. Пропрацювала 40 років вихователькою у дитячому садку. Поки що моє житло ціле.

На даний момент, найбільш болюче, що мені завдала війна, - це те, що розбитий мій дитячий садок, у якому я працювала 22 роки. Було пряме влучання і він зруйнований повністю. Там залишилась частина моєї душі, мого серця. Я вже людина передпенсійного віку, сподівалась повернутися додому і продовжити працювати на улюбленій роботі у дитячому садочку. 

Усі вісім років війни ми жили на лінії зіткнення. Ми відчували на собі присутність війни постійно. Але 24 лютого, як і у перший день Другої світової війни, коли бомбили Київ, я зрозуміла, що починається щось дуже-дуже страшне. Вдвічі страшніше від того, що біда прийшла звідти, звідкіля ти її не чекав. Ми ж думали, що росіяни - це наші брати. 

У місті було відсутнє газопостачання, вода, світло то було, то вимикалось. У квітні ми виїхали. Я дуже сподівалась, що щось зміниться, але було вже нестерпно. Мій чоловік переніс інсульт, тому залишатися там було безглуздо. Хоча душа звичайно залишилась вдома. 

Була дуже довга дорога в евакуацію. Виїздило багато людей. Це була велика автоколона. Машини кипіли, зупинялись на узбіччях. Поспішали, щоб встигнути до комендантської години. Коли приїхали до Дніпра, там нас зустріла племінниця. 

Найскладніше - насамперед, знайти собі пристанище. Великі міста - це великі гроші, яких у нас не було. Таким чином ми опинились у Жовтих Водах. Одна жінка віруюча запропонувала нам свою квартиру, яка багато років стояла порожня. Нам довелося навіть ложку і виделку купувати. 

Дуже хочеться повернутися додому. Нехай місто й розбомблене, але всією душею я хочу жити там. Будемо все відбудовувати і відновлювати. Місто має жити. У нас гарні люди.

Коли ми були ще вдома, моя онука зайшла до крамниці і боєць ЗСУ пригостив її шоколадкою, сказав: "Тримай, дитинко. У мене вдома також є донечка". 

Я працюю як педагог дошкільного виховання, чоловік отримує пенсію. Я не вибаглива людина. Якщо є хліб, картопля і молоко - цього мені вже достатньо. 

Всі роз'їхались по різних куточках. Родина не разом.

Не вся моя рідня повернеться назад і я вже не побачу тих людей, кого я люблю. Багато людей, яких уже немає. Багато хто помер, багато хто назавжди виїхав. Війна - це для мене навпіл розірване небо.

З нами багато працювали психологи. На роботі нам розповідали, як потрібно з дітьми поводитись, як себе тримати в руках, як треба бути толерантними до людей. Без лікарських препаратів мені складно триматися. Я приймаю багато антидепресантів. 

Мені дуже хочеться, щоб війна скінчилась якомога скоріше. Я дуже хочу, щоб цю навалу зупинили. 

Своє майбутнє взагалі ніяк не бачу. Просто порожнеча. Навіть жити не хочеться.