Джердж Ольга

Філія Веселівська гімназія Красівського ліцею Новопільської сільської ради Дніпропетровської області, учениця 9 класу

Керівник: Ковалевська Галина Михайлівна, вчитель української мови і літератури

Чому бути українкою – це моя суперсила

Тяжкий шлях за суверенітет і свободу, за соборну Україну, єдину, вільну і незалежну державу, за право на свій історичний шлях – така історія моєї Батьківщини. У школі я вивчаю важливі історичні події нашої країни та ніколи не замислювалася над тим, як ці події вплинули на історію моєї сім’ї.

Радянська влада свого часу зруйнувала родинне гніздо прадіда мого тата: відібрала все майно, продукти, депортувала велику родину з маленькими клуночками до Сибіру – на неминучу загибель.

Старшого сина прадідуся «в рамках боротьби з національно-визвольним підпіллям» убили, хлопець був кравцем, любив свою справу та Україну, а середнього сина вночі забрала «чорна машина» – енкаведисти, і після тієї ночі про нього нічого не чули.

Прадідусь моєї мами пішов захищати свою землю від фашистських загарбників, прабабуся з дітьми допомагала фронту та партизанам. Коли німецькі окупанти ввійшли у село в 1943 році, то почали забирати підлітків на примусові роботи до Німеччини. Увірвавшись до хати, ті нелюди почали тягти старшого синочка на вулицю, де вже стояла вантажна машина з дітьми, та мама стала на захист своєї дитини, вона закричала: «Не відпущу!» І сталеві кулі пронизали її тіло… Шістнадцятирічного хлопчину забрали до Німеччини, найменшому тоді було три роки, напівсиротами залишилося ще п’ятеро діток. 

Нерідко мене питають: «Ким ти найбільше пишаєшся?». І я з упевненістю гордо відповідаю: «Всією моєю родиною!».

Мій тато в 2014 р. брав участь в АТО, як розповідала мама, а мені ще не було п’яти років. Я дуже сумувала. В садочку, коли співали пісні про тата, я завжди плакала. Також пам’ятаю, як бігала до ікони молитися за татуся, коли мама з бабусею засинали.

Коли ж приїхав додому через рік, я сподівалась, що він більше нікуди не поїде. Але 24 лютого 2022 року тато поїхав до військкомату, наступного дня о 06:00 ранку треба було проводжати. Коли він сів у автобус, то земля з-під ніг наче провалилась. Того холодного ранку ми проводжали своїх односельців, деяких з них вже немає в живих.  

Живемо в очкуванні телефонних дзвінків, щоб почути рідний голос. Окрім тата, в нашій сім’ї зараз захищає Україну і рідний брат мого тата, а також мій брат, який отримав тяжке поранення під час запеклих боїв під Соледаром, зараз у нього довготривала реабілітація.

А нещодавно прилетіла страшна звістка про гірку втрату в нашій родині: під час виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Кремінна, Луганської області загинув Степан Фецич. Його вбив той самий ворог, що і його прадіда – Джерджа Михайла, 21-річного хлопчину. Зі слів мами Галини Фецич: «Вони колись убили мого діда, стрия (дядька), тепер – сина! Біль! Суцільний біль!»

Дивлюся на світлину, в ці ясні зелені очі, які вже ніколи не побачать схід сонця, ніколи не глянуть палко на кохану, в очі, світло яких навіки затьмарив ворожий танковий снаряд… Йому назавжди 23. Здавалося б – це надто мало, щоб прожити життя. Але цього достатньо, щоб прожити його гідно і пожертвувати своїм життям заради життя інших.

У чому незламність духу і сила української нації? Я точно знаю – в генетичному коді українців: у нашій родині з діда-прадіда передається пошана до родини, любов до рідного краю, вірність Батьківщині – Україні. Я пишаюся, що я українка, і в цьому моя суперсила.

Татко радить, чого потребують наші «Котики» - так ми називаємо наших захисників: підтримки моральної в першу чергу. Тому ми пишемо листи, готуємо малюнки, стіннівки, газети, вірші, вишиваємо картини – все це разом із солодощами відправляємо їм. Ми з мамою активно трудимося, віримо й упевнено наближаємо Перемогу, бо так вірили мої прадіди, твердо вірить і наближає своєю мужністю мій татко та його бойові побратими.