Палаєвська Надія, студентка Володимирського педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шостак Ольга Василівна

Війна. Моя історія

Війна в моїй країні - вже 10 рік. У моїй вже майже дорослій свідомості війна - не цілих два роки. А якщо точніше – з початку повномасштабного вторгнення російської армії на територію України. В далекому 2014 мені було сім років. Я була першокласницею і ще погано знала і розуміла, які жахіття приніс ворог на мою землю.

Інколи, вечорами, бачила як мама дивилась новини, переживала і тихо промовляла: «Господи, що ж це коїться…». Я розуміла, що коїться щось жахливе, але тоді мене оберігали від цієї страшної правди.

Потім були перші загиблі. Наші володимирські хлопці. Ворог вночі розстріляв їх під Волновахою. Плакало все місто, плакала мама і комусь тихо в слухавку розповідала, що загинув «такий молодий, навіть не встиг одружитися…». Потім були ще загиблі, дошка пам’яті в центрі міста збільшувалась, жінок в чорних хустках на вуличках мого маленького міста ставало все більше. На навчальних закладах міста з’являлися нові меморіальні дошки, які відкрили в пам'ять загиблих Героїв.

Ворог руйнував нашу країну, загарбував землі, вбивав рідних, знайомих близьких. У лютому 2022 в Росії вирішили «взяти Київ за три дні». Підло, вночі, без будь-якого попередження. І цей страшний період історії нашої країни добре закарбувався у моїй пам’яті.

Це був четвер. Зранку я завжди раніше виходила з дому, бо до школи добиратися потрібно було в інший район міста. Зібралась, поспішила на маршрутку. Вже перед самою посадкою побачила кілька пропущених від мами. Набрала, чую: «Вертайся додому швидко! Я тебе прошу, вертайся, бо ракетні обстріли по всій країні, ворог рухається у бік Києва…» Я не могла збагнути про що вона. Кажу: «Мам, вже маршрутка під’їжджає. Давай я доїду, наберу і ти мені все розкажеш».

Мама не хотіла нічого слухати і вже кричала у слухавку, аби я поверталася додому. Маршрутку я відпустила, йду додому і думаю: «Про що це вона, який Київ, які ракети…»

Вдома мама мені все розповіла. Вона журналіст, редактор стрічки новин, людина, яка щохвилини знає про все, що відбувається у світі. Тому я і не сумнівалася у правдивості її слів. Вірила і боялась, бо від одного слова «війна» вже було моторошно.

Мені важко пригадати перший день повномасштабного вторгнення росіян в Україну погодинно. Одне знаю, що дорослі дуже нервували, кудись телефонували і обговорювали що робити, куди везти дітей.

У місті нічого не вказувало на те, що в країні коїлось щось страшне. Люди були по роботах, курсував громадський транспорт, працювали крамниці. Хоча одна картина того дня мені добре закарбувалась у пам’яті. По нашій вулиці їхали танки, а діти, які того погожого дня вперше після зими витягли на двір самокати, стоять і спокійнісінько дивляться на ту страшну військову техніку.

На наступний день ми поїхали в село. Мама переживала за мене, сестру та її маленьку донечку. Телефонували знайомі з-за кордону, пропонували прихисток. І мама вмовляла нас пакуватися і їхати, щоб вона була спокійна. Самі ж дорослі нікуди не збиралися. Казали, що будуть тут чекати ворога.

Ми поїхали на кордон. Там були тисячі авто з усієї України. Виїжджали цілими сім’ями. Це так було страшно. Деякі чоловіки привозили своїх жінок і дітей, прощалися і поверталися назад. Не можна було спокійно дивитись на ті щемні миті прощання. Плакали родини, плакали чужі люди, які стояли осторонь.

А були й чоловіки, які пхалися поперед жінок та дітей, аби швидше дременути з країни. За них було соромно. Навіть мені, підлітку. Соромно усвідомлювати, що моя країна зранена, згорьована, зруйнована і вмита сльозами, а вони тікають, аби залишити її на одинці з ворогом.

Ні того, ні наступного дня ми не виїхали за кордон. Я з родиною взагалі нікуди не тікали, хоча вже на третій день повномасштабного вторгнення «прилетіло» і в наше місто. Я залишилась у своїй країні. Весь цей час я займаюсь волонтерством, доначу на ЗСУ і вірю в нашу перемогу. А ще я стала студенткою коледжу. Не десь там, за кордоном, а у своїй країні. Знаю і відчуваю, що тут потрібніша. Бо ж нам відбудовувати рідну Україну!