Війна змінила кардинально наше життя. Ми знаходились в своєму місті до 18 березня 2022 року. Було гучно, страшно, але ми з чоловіком працювали і сподівались, що наше місто під охороною Господа. Але, коли ми були на роботі, а діти були вдома, прилетіла ракета за наш будинок. Я вмить прилетіла додому. Діти напівголі (в тому, в чому перебували вдома) знаходились в підвалі, який ми з сусідами на початку війни обладнали під укриття. Доросла донька (19 років), почувши вибух, схопила меншого сина і валізу, що була підготовлена нами на випадок швидкої евакуації, і побігли у підвал. Синок дуже був наляканий. Після цього він півроку не одходив від мене. Це порушило його психологічний стан. Згодом, ми багато розмовляли про це, дивились фільми. І, як мені здалось, він подорослішав.

Я сама розгублена і побачивши очі дітей, які вони налякані, миттєво вирішила їхати з міста. На роботу одразу повідомила, що їду з міста. Таким чином, залишилась без роботи. Але подала документи до УСЗН і наразі отримую соціальні виплати. Хлопець старшої доньки пішов до лав ЗСУ і ми проживали разом з дітьми. А у вересні минулого року, коли він прийшов у відпустку на тиждень, вони одружились. Зараз чоловік доньки поранений, проходить лікування в іншій області, а вона за ним доглядає. Ми з сином лишились вдвох. Навчання дистанційне, спілкування з однолітками мінімальне. Чоловік залишився в місті Покровськ і працює. Звичайно, ми їздимо додому, провідаємо батька і повертаємось в село. В цьому році ми приїхали привітати його з днем закоханих і залишились ще на день. 15 лютого 2023 року знову цей жах! Ракета влучила в будинок, що поруч. Дуже багато людей постраждало, були і загиблі. Він повністю не придатний до життя. Я боюсь навіть подумати, що кілька метрів і могло бути попадання в наш будинок. Стрес, який пережили, навіть описати не можу. Синові вже 10 рочків, але він просто ридав протягом всього дня. Гліб життєрадісна, весела дитина, дуже комунікативний, добрий. А зараз замкнувся. Ми знову розмовляємо про війну, я намагаюсь йому допомогти, але сама розумію, що на це потрібен час.

Важко було залишати свій дім і облаштовуватися на новому місці. Важко розлучатися з рідними. Дуже боляче бачити заляканість дітей і їхні сльози. Як кажуть «криша їде», коли знову дізнаєшься, що когось із знайомих більше немає в живих.

Якось на початку війни була, звичайно, паніка, коли чогось в магазині не було або в банкоматі не було грошей. Але ми з родичами завжди підтримували одне одного.