Я досі не розумію, чому це сталося. До останнього не могла повірити, що таке буде. Ми живемо у Слов’янську. Мій син – інвалід уже багато років.

О п’ятій ранку ми підскочили. Не розуміли, що відбувається. Це був просто жах. Я не забуду цього ніколи.

Я одразу сказала, що нікуди не поїду. Я тут народилася, вивчилася, тут і помиратиму. Та й дитина в мене фізично здорова, а розуму трохи не вистачає. Доводиться навіть у психоневрологічній лікарні лежати. І це вже протягом десяти років.

Синові потрібне снодійне обов'язково, а все було зачинено. Грошей не було, термінали не працювали, пошта теж. Нам люди допомагали. Ми дружно живемо. 

Зараз уже мешканці сюди повертаються, їх стає більше, і знайомих теж. Слава Богу, руки-ноги цілі, поїсти є що. Я щодня молюся, щоб не стріляли. Дивлюся новини й бачу кругом руїни. Шкода людей, і Україну нашу теж. Жахливо, що доводиться нам таке переживати.

Я тут за бабусею доглядаю. Правда, зараз її внучка повернулася, а до того я для неї скуплялася, помагала як могла, годувала. І мені всі кажуть, що за моє добро мені Бог віддячить. А ще доглядала за кішками, собаками. Я їх із дитинства люблю. І кішечка в мене була. Я навіть із волонтерами зв'язувалася. Треба ж було про тваринок подбати: годувати їх та обіймати. І досі я ними всіма опікуюся: кашу їм варю, годую. Сама не з’їм, а їм віддам.

Дай, Боже, сили і здоров'я нашим захисникам. Хочемо, щоб їх Бог оберігав. Швидше б це все закінчилося, і щоб якнайменше загинуло людей.