Мені 20 років, навчаюся на третьому курсі в університеті ім. Карпенка-Карого на режисера кіно і телебачення. Війна в Україні йшла вже вісім років, я жив у Маріуполі. А як почалася повномасштабна, був у Києві.  

Так, я був в гуртожитку тоді, нас розбудив наш друг і сказав що почалася війна, бомблять багато міст по Україні, але я тоді в це не повірив. Потім, коли ми всім гуртожитком вийшли й побачили вибухи і спалахи в небі, то всі все зрозуміли. Звісно, почалася паніка. 

Ми організовували якесь бомбосховище в гуртожитку, потім я поїхав до своєї дівчини і ночував у неї, в домі її родини. Потім ми під час обстрілів перебували на підземній парковці.

Люди дуже згуртувалися, особливо - у перші три місяці. Так самовіддано волонтерили - я такого ніколи ще не бачив і не міг уявити що люди будуть настільки міцно триматися один за одного і допомагати реально безкорисно: просто допомагати, віддавати, волонтерити. 

Десь два тижні я не виходив на зв'язок з батьками і не знав, чи живі вони. Кожен ранок з цією думкою прокидався. Але ж тисячі таких самих людей з Маріуполя місяцями не розмовляли зі своїми близькими. Війна – ненормальна річ. 

Мої рідні зараз за кордоном. Всі, крім бабусі. Їй було 85 років, у неї були метастази в животі, але це ніяк не проявляється. В підвалі, де довелося жити через обстріли, було холодно. У бабусі сильно погіршилося здоров'я і вона нещодавно померла.

По роботі я під час війни робив відеозйомки у Чернігівській і Кіровоградській області, в Тернополі. Я навчаюсь, і ми знімаємо для університету студентські роботи.

Я думаю, що  ця війна закінчиться мінімум за рік. Україна робить все правильно - ми захищаємось. Сподіваюся, що все буде гаразд.