Мені 35 років. Я не працюю, бо мене скоротили. Чоловік – далекобійник. У нас є двоє дітей. Ми з Охтирки.

24 лютого о шостій ранку мені зателефонувала сестра й сказала, що почалася війна. Потім дітям надійшли повідомлення зі школи. Ближче до обіду ми почули стрілянину.

Росіяни зайшли в місто й відкрили вогонь біля військової частини. Поранених цивільних заносили в магазин, розташований поблизу. У ньому працювала моя сестра. Вона телефонувала мені й плакала.

Більше окупанти не заходили в Охтирку, тільки обстрілювали її з навколишніх сіл. Ми сиділи в погребі й сподівалися, що через кілька днів все закінчиться. Але стало тільки гірше: нас бомбили з літаків.

У мами цукровий діабет. Коли я поїхала в аптеку, почався авіаобстріл. Однак я стояла в черзі, бо не могла залишити маму без ліків. Пізніше волонтери розвозили препарати, бо не у всіх була можливість прийти по них.

Я зрозуміла, що не дуже стресостійка. Хвилювалася за своїх дітей, постійно панікувала, розуміла, що ще трошки – і збожеволію. Я не знала, як правильно вчинити: виїхати чи залишитися.

Багато людей виїжджало, але дехто при цьому потрапив під обстріл, тому мене мучили сумніви.

У місті роздавали гуманітарну допомогу. Церква опалювалася. У ній облаштували місця для людей, яким не було куди йти. Випікали хліб. Знайома приносила туди молоко. Можна було звернутися по продукти й медикаменти. Мама також брала там ліки.

До війни нам постійно чогось не вистачало, а тепер здається, що не так багато й потрібно, аби тільки усі були живі-здорові та жили в мирі. Коли раніше бажали миру та здоров’я, це сприймалося, як якісь банальні речі, а тепер вони такі дорогі серцю! І я дійсно розумію, наскільки все це нам потрібно.

Ми були в Литві. І хоча нас добре приймали, діти там навчалися, але все одно ми хотіли додому. Ми стали справжніми патріотами. Ставлення до росіян дуже змінилося. У росії живе багато наших знайомих і родичів. Дехто нас підтримує, але чимало й таких, які вірять російській пропаганді.

Ми довго добиралися до Литви. Знайомі підвезли нас до Полтави. Ми переночували там. Потім сіли на поїзд. Було страшно їхати, особливо через Київ. Не можна було вмикати світло. Ми чули, як поруч проїжджали танки. Так ми доїхали до Тернополя, а звідти – до Львова. Волонтери підвезли нас до кордону. Ми поїхали до Кракова, звідти сіли на потяг до Білостока. Залишилися на ніч, бо не було автобуса. Потім знайомий підвіз нас до Каунаса, а звідти ми на автобусі добралися до Шяуляя, де жили до вересня. Знайомі допомогли нам знайти житло.

Я сподіваюсь на краще. Вірю, що після війни міста почнуть відроджуватися, люди повернуться у свої домівки.