Ми переселенці, в 2014 покинули свій дім в Донецьку, коли діти ще були зовсім маленькі.

За всі роки я жодного разу не була вдома.

Жили в Харкові, Салтівка. Прикордонний район.

З початку бойових дій в лютому 2022 втратила обидві роботи, бо тут постійно були обстріли, багато руйнувань. Прожили з дітьми півтора місяці на підлозі в коридорі під обстрілами, там і спали, і їли, лячно було навіть ходити в туалет. Так само на підлозі пройшло ДР сина під вибухи та постійні прильоти навколо будинку. В магазинах зникли з продажу продукти харчування, навіть хліба та борошна не було ніде, ні круп, ні м'яса, нічого. Чоловікові доводилось годинами стояти в чергах на вулиці на морозі та під обстрілами, кожен день перед різним магазином, щоб знайти хоть десь якісь залишки їжі. Купляв якусь жахливу ковбасу в три ціни з багажників якихось людей. Взагалі невідомо, хто вони та що продають, але вибору не було.

Одного разу роздавали гуманітарну допомогу та дали 1 заморожену курячу ногу на всіх. З неї ми приготували і суп, і кашу зі своїх запасів, і розтягували це на багато днів.

Одного разу він хотів піти до магазину біля станції метро, постояти в черзі, раптом щось вдасться знайти. Я попросила його не йти. В той день снаряд влучив прямо в чергу людей, багато загинули та постраждали.

Зник зв'язок з рідними в Маріуполі. Вони мали приїхати до нас на день народження сина, але вони перестали виходити на зв'язок та ми взагалі не знали, чи вони живі, під час всіх жахливих подій, що відбувалися в Маріуполі.

Потім ми виїхали в село, де прожили 5 місяців в чужому домі без водопроводу, каналізації, опалення. Із чужою людиною (власник будівлі). Весь той час Харків продовжував бути під постійними обстрілами, які було чути навіть нам, за багато кілометрів від міста. Над нашим селом постійно літали літаки штурмовики, дуже низько, прямо над дахами домів, щоб їх не бачили ворожі радари. Коли літак летить так низько, це дуже гучно та страшно, особливо, коли ти його не бачиш, а лише чуєш різкий шалений шум, який просто оглушає, лякає, вводить в шок та ступор. Ми з дітьми багато разів і падали на підлогу, і ховалися по всім правилам, і забігали в будинок, щоразу чуючи цей жах.

В вересні довелося повернутися до Харкова, бо той дім не обладнаний до холодів, там навіть немає туалету в хаті. В Харкові винаймаємо квартиру. Соціальної допомоги я не отримую. Діти на дистанційному навчанні, зовсім не спілкуються з однолітками. Коли прилітають ракети, вони дуже лякаються. Та вже навіть коли грім, або у сусідів щось впало, вони миттєво вилітають в коридор, бо дуже лякаються. Повертатися нам більше нема куди. Діти 9 та 12 років, хлопчики.

За перші місяці 2022р. було багато обстрілів навколишніх будинків, це було дуже страшно, бо гучно і ти не розумієш, що падає, куди, як близько до нас, чи є руйнування, постраждалі. Я боялася спати, постійно молилася, боялася виходити з коридору, боялася за дітей, бо їм було найстрашніше.

Один з останніх днів перед тим, як ми виїхали, вночі був страшний прильот прямо перед нашими вікнами. Важкий металевий звук такої сили, яких раніше до того не було. В повній темряві яскраве червоне зарево, цей спалах ми з сином побачили навіть в коридорі. Я сиділа на підлозі та тряслася від страху так, що навіть підлога тремтіла. Потім ми знайшли у дворі металеві уламки від снарядів, прямо близько до будинку та на машині. Вже більше залишатися в Харкові не було жодних моральних сил.

В магазинах за перший день зникло просто все. Лежали залишки чіпсів, шоколадок та червоної риби. Добувати їжу для родини було просто щоденний челендж з ризиком для життя. Я нікуди не ходила, бо боялася виходити з дому та боялася залишати дітей самих. Нас врятували лиш невеличкі запаси та ті крихти, які чоловікові вдавалося десь знайти за страшні гроші, ціною годин очикувань під обстрілами. В інтернеті публікували адреси, де начебто можливо отримати гуманітарну допомогу. За кожною з цих адрес були просто зачинені двері та надпис: "гуманітарки немає". Просто скрізь одне й те саме. Був випадок, коли чоловік прочекав 4 години в черзі за гуманітарною курятиною (тоді пройшла інформація, що наче 200 тон відправлено до Харкова з завода виробника в іншій області України). Коли дочекався, розгрузили приблизно 40 коробок, роздали десь половині черги, а потім сказали, що все, допомога закінчилась. Нашій родині дуже допомогли волонтери, які в такі важкі часи їздили небезпечними районами міста та розвозили допомогу. Щодо медикаментів, також були проблеми. Я багато років приймаю гормональний препарат, призначений гінекологом. Коли почалися бойові дії, в аптеках також все це зникло та я не могла продовжувати прийом. Мені довелося зробити величезну перерву в декалька місяців. Коли я мала змогу відновити прийом, почала знову пити, то зазнала значних змін в гормональній системі, з якими намагаюсь впоратися і досі.

Ми всі були свідками обстрілу ринку Барабашово, коли чорний дим від горящої гуми затягнув небо просто над всім районом. За нашими вікнами знаходиться приватний сектор, який неодноразово обстрілювали, ми це чули і потім бачили ті побиті паркани, знесені дахи, вибиті частини стін. Найгучніший та найближчий прильот чогось дуже важного був вночі за вікном, коли будинок трусило наче картонний, вікна, я не знаю, яким дивом встояли, бо вібрація була дуже сильна. Від іншого я берегла дітей щоєсил, тому вони і не ходили ні по чергам в магазини, ні в аптеки, нікуди. Бо щодня я узнавала, що снаряди прилітали та встрявали в асфальт по всім нашим місцям, де ми раніше ходили щоденно: біля школи, де вони навчались і гуляли, напроти магазину АТБ, куди ми зазвичай з ними ходили, по дорозі на Нову Пошту, саме в той тротуар влучило, яким ми звикли ходити. Я дуже намагалась берегти їх від найстрашнішого - бачити прильоти.