Ничипорук Ярослав, учень 11 класу Миколаївського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Войтович Наталія Іванівна

«Війна. Моя історія»

Війна почалася для мене не зовсім неочікувано: ще за тиждень до її початку по країні поширилися чутки про її початок 16 лютого, але в той день нічого не відбулося, тому всі з легкістю видихнули. Адже люди ще не знали, що війна все ж таки буде, і буде настільки довго.

У вечері, 23 лютого, я гуляв після школи зі своїми найліпшими друзями: ми веселились, проводячи час разом. Мені тоді було так добре, як не було ніколи і, напевно, вже не буде. Тоді зі мною було 4 товариші, і ми вважали, що будемо товаришувати ще дуже довго. Того вечора, коли я повертався додому, з мого лиця не сходила посмішка. Адже в моєму житі почалася “біла смуга”: я знайшов приробіток для себе, за який я отримував нормальні гроші, знайшов багато нових друзів, познайомився з прекрасною дівчиною. Здавалося: життя просто найліпше. Але, лягаючи спати, я відчував, що щось відбувається не так. Я довго не міг заснути, все лежав та задумувався: чи нічого я не забув? Та близько 2 години ночі втома взяла своє та я відключився. Але спав я не довго…

Я точно пам’ятаю ті емоції, які я відчув о 6 годині ранку , коли прокинувся від слів мами : «Сину, вставай скоріше, почалася війна!!». Це був шок, гнів та засмученість водночас. Я сидів близько пів години біля телевізора та не вірив, що це все відбувається, що це не сон. Також я злякався ще більше, коли згадав, що мій батько по роботі їздив до Очакова, де і почалася перша хвиля війни.

Ми почали телефонувати йому, але він трубку не брав. Тільки через хвилин 15 він передзвонив та сказав, що все добре, він безпечно виїхав, взявши з собою відпочивальників  з Миколаєва, які там були, бо, очевидно, автобуси вже не ходили. Коли він приїхав, через дві години, ми кинулися зі сльозами на очах обіймати його, адже те, що він живий, - вже радісний факт.

Потім я з мамою поїхав у магазин «АТБ» , щоб купити припасів, адже було невідомо, чи зможемо ми зробити це пізніше. Та прийшовши у магазин ми відчули великий шок: люди вигрібали всі продукти з полиць магазину, наче торнадо, і ми ледве встигли закупитися хоча б нормально. Після цього ми стояли у черзі чотири години! Я ніколи не думав, що такі черги можуть бути, хоча і не дивно: в людей була паніка, тому всі купували, що тільки можна.

Приблизно третього дня війни (хоча вже точно не скажу) по моєму місту вдарила ракета. У той момент я відчув просто дикий жах, в моєму житті таке було вперше. Я притиснувся до стінки та не рухався, сидячи у холодному поту. Я точно пам’ятаю те відчуття: страх, що проходить через все тіло до кінчиків пальців, що коле все тіло ніби сотнею крижаних голок. Я впевнений, що не забуду таке навіть до старості.

І після цього почалося… Кожен день , скільки я пам’ятаю, були обстріли, їх було дуже багато. Настільки, що моя сім’я не витримала і ми переїхали до бабусі в село, неподалік Миколаєва. Там ми жили всю весну та початок літа. Також, під кінець весни мого тата забрали на фронт, де він перебуває і зараз. Я його не бачив шість місяців. Також війна відібрала у мене багато друзів та знайомих, більшість переїхала в інші країни, звідки, скоріш за все, не повернуться, і зробила з мене іншу людину в деяких сенсах.

Тому я бажаю, щоб вся русня горіла в адському пеклі, і горіли довго, доки не залишиться тільки білий попіл.

Слава Україні!