Лавренюк Ліліана Василівна

Ліцей №23 ім. Романа Гурика

Івано-Франківської міської ради

Моя Україна майбутнього

Першого дня листопада ступала франківською стометрівкою, минаючи шерегу світлин із лицями, що стали вже напіврідними на моїй щоденній дорозі на роботу. Лишивши за плечем бігборди із двома загиблими батьками теперішніх шестикласників і помолившись за них окремо, раптом стала як укопана. Ні, це таки той Юра Криниченко! Подруга казала, що я не могла його вчити, бо він лише на десять років молодший. Але раптом цифри постали в моїй голові гіркою правдою: я прийшла до школи в 22 роки, і мені дали сьомий клас, а це і є 12-літні… Я так боялася цього дня – дізнатися, що хтось із моїх учнів загинув на війні. І цей день настав…

Я зовсім не пам’ятала того класу, прізвищ, імен учнів, бо вчила їх тільки одненьку весну. А Юру пригадала тому, що він сам мене зачепив. То був кінець січня 2019-го. Я зайшла в катедру помолитися й уклякнула біля розп’яття. Аж тут схилився наді мною молодий чоловік: «Ви моя вчителька української мови й літератури! Я Юра Криниченко, пам’ятаєте? Ви ще казали, що мені треба писати, а я вас не послухав. Аж тепер, через скільки років, недавно написав оповідання… Я такий радий вас бачити!»

Рум’янець на моєму обличчі видавав хвилювання, бо не змогла згадати личка підлітка Юрка, ні його твору, який похвалила… а він ту похвалу проніс через роки. Я спробувала встати з колін, він допоміг. Його ж радість була настільки іскрометна й щира, що я навіть не знаходилася на слові. Ми обмінялися телефонами. На прощання Юра обійняв мене й витягнув цукерку з кишені: «Це вам!» – сяючи безмежно світлою посмішкою, що аж пронизала.

У телефонній книзі я розмістила фото цукерки, щоб пам’ятати, хто такий Юра Криниченко. Кілька днів носила її в кишені, витягала в кабінеті під час вікон і дивилася, слухаючи щось, чого до кінця не зрозуміла про своє вчителювання. А коли врешті, голодна, скуштувала на якійсь перерві, то відчула приємний смак халви…

Мир сьогодні. Що це? Найбажаніше для серця. Коротеньке слово, яке застрягло в серці й не дає дихнути на повні груди. Бо йде війна. Бо брат – ветеран. Бо колишні учні в теробороні – навесні 2022-го кілька їх спало в до болю знайомих кабінетах рідної школи перед відправкою на нуль. Бо теперішній учень каже: «Ви дали скласти речення з фразеологізмом «у чотирьох стінах». Я згадав, як у Новій Каховці ми ховалися в старому будинку ще з тридцятих років минулого століття. Мені стало сумно, і я трохи поплакав». Бо хлопчик із Сіверодонецька вперто біля дати на дошці малює жовто-блакитні прапори й обурюється, якщо хтось їх ненароком витирає. Бо дівчинка з Харкова пішла вчитися гри на бандурі в музичну школу, адже я, її вчителька, на ній граю. Бо Юри більше нема…

Щодня біля дошки я стою перед всією Україною – на мене дивляться діти Галичини, Наддніпрянщини, Слобожанщини. Я маю честь уже бачити майбутнє – тут і зараз, ще в зав’язі, але яке розквітне – вірю! – під мирним небом. Україна майбутнього прекрасна! У блиску цих діточих очей, їхніх голосах, неповторній вимові, усміху, мріях, бажанні бути любленими й багато-багато любити, як це вміє тільки юнь.

Я зростала в багатодітній сім’ї. І якщо Майдан учив, що «Схід і Захід разом», то набагато раніше нас цього змалку навчала тарілка на стіні батьківського дому із зображенням пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові. Коли Україна переможе й настане справедливий мир, поїду до міста-героя, покладу квіти Кобзареві, а відтак сяду біля його підніжжя і їстиму цукерки – зі смаком халви. Та ще слухатиму щось, чого до кінця не зрозуміла про своє вчителювання…