У місті ставало дедалі небезпечніше. Вечорами, під час обстрілів, коли від вибухів деренчали вікна й тремтіли стіни, ми із сусідами збиралися разом і молилися.

У нашому будинку є сховок, але бігти туди було страшно. Ми побоювалися, що, якщо снаряд влучить у будинок, він складеться, як картковий будиночок, і сховок перетвориться на братську могилу. Світла в будинку не було п'ять днів, а печі у нас електричні. Дружно збиралися із сусідами й готували на вогнищі у кого що було.

Під час чергового обстрілу було зовсім страшно. Я вийшла у коридор, щоб не чули діти, і телефонувала братам, про всяк випадок прощалася і просила не залишати наших стареньких батьків. Вони кричали на мене, щоб брала дітей в оберемок і їхала до Запоріжжя.

Молодший синочок, йому ще не було чотирьох, бігав по кімнаті та кричав: «Мамо, скажи їм, щоб перестали стріляти, тебе вб'ють, а я буду плакати!»

Вранці мені вдалося купити квитки на електричку. Ми поїхали. Перший рік у мене була депресія. Для чого ми з чоловіком так важко працювали всі ці роки? Щоб усе кинути на поталу чужим.

Було страшно починати все навіть не з нуля, а з мінуса. Але треба було дбати про дітей. Почала ворушитися, змушувала себе вранці вставати й щось робити. Чоловік привіз мої швейні машинки, з'явилися перші замовлення… Нічого, ми сильні, ми впораємося!