Лілія Малицька у мирні часи очолювала «Фонд розвитку Маріуполя». За участю фонду було реалізовано десятки проектів, у тому числі «Затишний двір» та реконструкція театрального скверу.

З початку війни Лілія бачила, як рідне і улюблене місто стрімко руйнується. Всюди лунали вибухи, палали будинки, гинули люди.

Виживали разом із сусідами, намагалися один одного підтримувати. Їжу готували на багатті. Якось у двір прилетіла міна і один із сусідів загинув.

Деревина була на весь золото. Люди рубали дерева, збирали тріски. У Лілії досі перед очима страшна картина, як вона тягла дерево для багаття і натрапила на розірвану від снаряда людину.

Коли вже не було сил продовжувати залишатися в Маріуполі, Лілія наважилася їхати. За цей вчинок жінка до останнього відчувала вину перед тими, хто там лишився.

Війна розпочалася з телефонного дзвінка. На світанку зателефонувала подруга з Києва зі словами:

«Лілю, Київ бомблять. Це війна». І це було перше, що підняло нас із ліжка, і перше, куди ми відразу побігли, — це, звичайно, до телевізора.

І цього дня ми вже вперше усвідомили, що бомблять не лише Київ. Уже пішла Сартана, а враховуючи таку специфіку, що живу я в двадцятому мікрорайоні, і виходить так, що мій дім стоїть таким чином, що він відкриває величезну частину міста, тому всі перші кулі, постріли, вибухи — тобто наш дім це все хапав і доносив до наших вух.

У перші дні ми намагалися допомогти тим, хто вже залишився без дому, тим, хто був у TERRASPORTі, зокрема туди привезли сартанців. І в мирному житті, до війни, у нас було хобі. Ми дуже любили природу, ми їздили на риболовлю, ми любили збирати гриби і, звісно, ми мали спорядження: матраци, спальники. І це перше, що ми зібрали й віднесли в TERRASPORT, ну, з продуктами, які були на той момент; бо я пам’ятаю, коли ми поверталися, а я думаю: у нас удома немає хліба. Якось ми його особливо не їли, і тут він закінчився зовсім. І я думаю: «Треба купити хліба».

Хліба вже, звичайно, не було, ну, на полицях уже мало що було, враховуючи, як люди в паніці все це швиденько згрібали, і ось тоді, 24-го числа, я їла останній хліб — і до 22 березня.

Уперше хліб я спробувала 22 березня. Перше. Коли ми вибиралися з Маріуполя, я була вдячна тим друзям, до яких якимось дивом змогла додзвонитись і які мені сказали, що вони на мене чекають у Запоріжжі. І вони, у принципі, сказали, що «тобі треба спочатку дістатися Бердянська». А ось там уже був зв’язок, і вони допомогли. А нас влаштують через волонтерів, де ми провели ще добу в Бердянську. І ось у Бердянську ми теж перше, що хотіли купити, — це був хліб. Але виявилося, що хліб у Бердянську теж купити було неможливо. Ну ось ці волонтери, які, дякую їм, дали нам притулок, — у них був хліб, і це, напевно, найсмачніше, що можна спробувати. Як я сказала, перші дні ми намагалися допомагати, ходили допомагати продуктами, а от… Але одного дня, це буквально було… Я зараз плутаюся вже, звичайно, у датах.

Коли ми йшли в черговий раз, а неподалік від нас просто розірвався снаряд, і тоді я вперше зрозуміла, що життя настільки крихке й так миттєво може обірватися.

І, напевно, це був найбільший страх, який я зазнала тоді вперше, тому що в мене було одне бажання — це прибігти у свій… до своєї квартири, забитися в куток і сидіти, і нікуди не виходити. І тоді, у принципі, ми так і зробили; тобто цей страх — він мене скував, і я пам’ятаю, що я прийшла додому, я не могла себе змусити зробити крок і вийти за поріг. Ось це перше почуття — почуття страху, так, яке я дуже сильно відчула. А я пам’ятаю літаки. Це найстрашніше, напевно, після «градів», «ураганів». Не знаю, чим там нас бомбили. А ось коли летів цей літак, наш будинок хитався, він просто ось хитався, як свічка, що палає. А виживали... Чим ми виживали? Якісь перші запаси води ми встигли зробити, але ми розуміли, а й саме…

Коли місто вже пішло в темряву, було видно величезний факел, а це, як я розумію, газопровід перебили, і величезний факел. Я навіть не уявляю розмірів цього факела, бо він горів десь на лівобережжі, а відчуття з вікна було, що він горить десь поряд.

І я пам’ятаю ось цей теж страх, коли ти дивишся — повністю занурене в темряву місто й цей величезний факел, який усе висвітлює. І це в мене був… Страх. Боже, це ж літак…

Цей факел висвітлює все місто цьому літаку, це ось-ось-ось… Якесь відчуття… Я весь час боялася — загасіть цей факел, бо все місто для того нелюда, який був там, нагорі, — у принципі, усе місто для нього як на долоні. І це був перший страх. Я розуміла, що з газом справи будуть погані, а день там, два, скільки… Буквально через… на другу добу, здається, факелів стало вже два, і тоді я зрозуміла, що газу в місті вже не буде. І буквально наступного дня вже не було газу, жодних комунікацій, зрозуміло, взагалі повністю, і залишилася тільки ця тиша. А коли переставали стріляти чи літати літаки, що скидали бомби, і ось ця тиша. Мабуть, це був другий сильний страх, бо ти не розумів, чим ця тиша може скінчитися.

Ми жили на сьомому поверсі — це, практично, ну, кутова квартира була з видом, я ж кажу, з видом… Відкривала всю Новоселівку, відкривала весь центр міста, відкривала частину Іллічівського району, ну і десь ми бачили ще й лівобережжя, тому на наших очах…

Ми бачили, як летять бомби, як ці бомби падають на житлові будинки, як спалахують якісь такі, як грибоподібні, гриби, із цього диму, і після цього спалахували будинки. Ми розуміли, що в цих будинках люди, ми розуміли, що всі вийти не можуть.

Ось це було теж страшно, тобто страшно через те, що це безсилля, ти нічим не можеш допомогти, ти абсолютно не можеш… Ти бачиш, як убивають, як… як просто нещадно, по-звірячому, по-звірячому бомблять житлові міста, бомблять усе . Чим ми виживали? А в нас були крупи, звісно, у нас був рис, була гречка, трошки було води. Але питання в тому, що це не було де приготувати, бо так вийшло, що одним із перших будинків була розбита 14-поверхівка, яка знаходилася поряд із нашим будинком. Її розбомбили, тож усі вцілілі жителі цієї 14‑поверхівки, дванадцяти чи чотирнадцяти… вони всі перемістилися до нашого підвалу: від малого до великого, а в підвалі було настільки багато людей, що… якщо чесно, я один раз туди спустилася — і мені стало страшно.

Страшно стало від того, що я бачила, як бомблять будинки, як вони руйнуються, і бути похованою в цьому підвалі — це, мабуть, був іще один страх, який я відчувала.

Тому всі ці дні я наївно вважала, що «правило двох стін» мене вбереже, і ось ці дві стіни у своїй квартирі — вони, у принципі, і стали таким ось укриттям, в якому ми провели весь час. Так, у наш будинок були влучання. Це було в той момент, коли люди вже почали розпалювати багаття та готувати їжу, і в цей час просто нізвідки прилетіло. Прилетіло так, що вибило повністю дві квартири і, на жаль, убило людину, яка… яка просто йшла з одного під’їзду до іншого. І я пам’ятаю, що із жахом розбіглися люди, вони просто забігли до під’їздів. Усе це багаття, воно, звичайно, згасло, і все те, що вони готували, — воно як залишилося там, на цьому багатті, так і пролежало три дні так само, як і тіло цієї людини. Вона лежала біля під’їзду, а потім її перетягли вже в щитову (недалеко була щитова). Ось тоді було 12 градусів морозу, тож ніхто не розумів, скільки це може тривати.

А тоді ще було телебачення (зрозуміло, що новини ми не припиняли дивитися ні на хвилину) — джерело інформації, яке в нас було. Але після того як усе це просто зникло, ми вже просто мріяли в тиші між бомбардуваннями й сиділи між своїми двома стінами, тому що виходити загалом було небезпечно, тому що п’ять хвилин тиші, і знову...

І коли ми сиділи, ми розуміли, що, ну, ще трішки треба потерпіти, ну, ось уже допомога, ось вона близько. Жодні війни у XXI столітті не можуть тривати багато, довго.

Сьогодні, звичайно, розумієш, що їй поки що не видно кінця, але на той момент були зовсім інші настрої. Ми вважали, що вже йде ось тут допомога з Європи. Ну там, звісно, Україна вже в Євросоюзі, і взагалі там уже літаки й усе НАТО за нас, і вже на підході. І ось-ось, і зараз буде вже другий етап, буде звільнення Маріуполя. Але, на жаль, цього не сталося до сьогодні.

Чим ми харчувалися? Ураховуючи, що багать було дуже мало, дерева були на вагу золота, ми теж ходили, ми рубали дерева, ми їх збирали, ми їх притягували, ми їх складали. У нас, у нашому під’їзді, знаходився раніше ЖЕК, і ось у цей ЖЕК перейшла частина людей теж із 12-поверхівки й частина моїх сусідів із 9-го — 8-го поверхів, де, як вони казали, перебувати зовсім неможливо. Хоча я розуміла, це так само неможливо, як і на 7-му поверсі, тому що відчуття були абсолютно у всіх однакові. І ось вони перейшли туди, і ми ходили точно так по морозу, шукали ці дерева, тягли їх. І коли ти виходиш за периметр навіть свого двору, ти розумієш, скільки смертей довкола. Тоді ми побачили тіла, які просто лежали на вулицях, на тротуарах.

І був такий страшний епізод у всій цій історії. Я побачила дерево, воно було… я бачу, що його скосило снарядом. Я починаю його тягнути, бо розумію: що більше дерево, то краще горітимуть дрова. Я починаю його тягнути, а воно не піддається. Після цього я почула крик чоловіка, який каже: «Лілю, не дивись!» Але «Лілю, не дивись» — це було рівнозначно тому, що я мала дивитися двома широко відкритими очима.

І тоді я зрозуміла, що тримає це дерево. Це розірвана на частини людина. Ну і що я відчула в той момент? Я відчувала жах і ще більший гнів до всієї цієї рашки, до всієї цієї орди разом із цим путіним. Це була така ненависть, вона... вона досі не минає.

Я взагалі миролюбна людина, але почуття ненависті — воно згодом якось наростає-наростає, мабуть, бо війна триває. Ми почали виходити, коли вже в нашому районі бомбардування припинилися, і ми почали виходити по воду, а джерелом води для нас був дитячий садок. У дитячому садку ніхто не розумів, яка це вода: рідка і… ну, загалом прозора. Ми спускалися… Це була величезна черга, бо густонаселений 20-й мікрорайон, і в цей дитячий садок для того, щоб набрати води, треба було спуститися в підвал. Ми не розуміли, куди ми йдемо. Ми бачили: люди несуть звідкись воду. Ми трималися на запасах води, тобто склянка води на день. Це все, що ми могли тоді собі дозволити. І цю воду по склянці... ми взагалі якось на своїй протрималися. Ну, потім треба вже було йти шукати воду.

Я пам’ятаю, що коли ми ввійшли до цього підвалу (технічного підвалу), було місиво бруду, рідка глина з потоком води. Коли ми звідти вийшли, ми вийшли звідти по коліна в грязюці, брудні. Але я пам’ятаю, наскільки виявлялася людяність навіть у таких місцях; тобто люди похилого віку, які намагалися з якоюсь баклажкою туди зайти, — їх усі зупиняли й говорили: «Не треба, не треба, будь ласка, стійте. Не йдіть, не треба, упадете, ударитеся». І ось усе так один одному допомагали, набирали воду, ланцюжком її передавали.

Це була технічна вода, а цією водою ми розбавляли каву, і мені здавалося, що нічого смачнішого немає, оскільки таку каву ти міг собі дозволити лише один раз на день, бо свічки треба було берегти, сірники треба було берегти, а все це було на вагу золота.

Ось тому таку ранкову каву ми собі готували. Потім — поряд приватний сектор, про який я згадувала, вісім років ми в цьому приватному секторі знімали гараж, і одного дня ми пішли подивитися, що там узагалі відбувається. Тут ми дізналися страшну історію про те, що були поховані два будинки й діток витягли, але оскільки це приватний сектор, то в них горіли багаття. Ось ми взяли свою воду, ми розуміли, що взяли термос, взяли свою воду й прийшли. А раптом нам пощастить і ми потрапимо на вогник? І ми натрапили на багаття, там ми вперше закип’ятили воду. Я не пам’ятаю, яке це було число, я пам’ятаю, що над нашими головами весь час летіли снаряди, а вони вибухали десь поруч.

Я пам’ятаю, що того дня в мене зникло відчуття страху, не назавжди, а ось того дня. Чи це багаття, чи це люди, яких я була дуже рада бачити, була рада, що з ними все добре.

Я не знаю, це було якесь емоційне піднесення. Я згадала ту дату. Це було 6 березня… це було 6 березня, і тоді ми вперше принесли термос окропу, і коли ми піднімалися нагору, наші сусіди — вони якраз винесли стільці на площадку, і вони там сіли на площадці, і там я побачила Машу, і як завжди, посміхнулася та сказала: «Привіт». Радше сказати, я з нею познайомилася: «Привіт». Вона сказала: «Ти що, тут живеш?» Я сказала: «Так». Ми тоді почастували всіх сусідів окропом. Ми його ділили, це не були великі чашки на 350 міліграм, але це були чашки гарячого чаю, кави — хто що хотів. А ось Маші ми зробили велику чашку чаю, і в мене залишалися печиво, таке найбільше просте печиво до чаю. Я винесла це печиво й шоколадку. У мене лежала шоколадка, яку я не могла чомусь… мені хотілося з’їсти, але я не могла їсти, я її берегла для Маші.

Я віддала їй шоколадку, я віддала їй печиво, і ця дитина пила гарячий чай, їла печиво, і я пам’ятаю її фразу: «Я ніколи в житті нічого смачнішого не їла».

Це був ще один шок, коли дитина, яка тобі розповідає: «А ти як спиш? А я сплю в чобітках, я сплю в курточці, я сплю в шапочці, і ти знаєш, мені тепло. Я накриваюся двома ковдрами, але поки не летить літак, а коли летить літак, тоді вилітає подушка й тоді я прокидаюся». Були її оповідання. Але коли я згадую Машу, правда, це такий промінчик світла у всій цій історії, тому що ця дитина — вона не знає, що таке вдаватися в тугу. Незважаючи на всі страхи, вона завжди трималась оптимісткою, завжди була привітна й казала: «Привіт. Я знову рада тебе бачити».

Звичайно, коли ми їхали, то все-все-все, що було їстівне, я не пам’ятаю навіть що, я пам’ятаю якісь банки варення, мед у банках, не кажучи там уже про крупи та решту всього — я все це віднесла сусідам, а вони не хотіли брати, вони просто це не хотіли брати: «Ви ж приїдете, і вам все це знадобиться». Кажу: «Коли ми приїдемо, усе вже буде, ми все привеземо і вам, і собі». Сьогодні я відчуваю себе певною мірою навіть винною, зрадницею тих людей, які залишаються в цьому холоді, голоді, бомбардуваннях, страхах.

Виїжджати було дуже важко, але я розуміла, що залишатися там я не могла, бо страх справді сковував.

Страх і відсутність будь-якої інформації. Просто ти жив в інформаційному вакуумі, і я колись десь у соцмережах побачила запитання: «А коли ви повернетеся до Маріуполя, що б ви насамперед хотіли зробити?» Я знаю, що я хочу зробити. Я хочу обійняти всіх своїх сусідів і Машу, звичайно, Машу, це сонечко, бо так, як ми потоваришували, допомагали, так, як ділилися всім, що в кого було… Я не знаю, чи знали б ми так один одного, якби не ця страшна війна.

Найбільший мій біль на сьогодні — це моя подруга. Я не знаю, напевно, людини, яка не бачила фотографію будинку на проспекті Металургів, 47, де немає двох під’їздів, частини будинку та висить український прапор. Ось ця частина будинку, що обвалилася, — це квартира моєї подруги, моєї найкращої подруги. Знаєте, у кожного в житті є подруга, як повітря. Вона могла виїхати, дочка її хотіла вивезти, але щось зупинило сина, він сказав, що «якщо ми поїдемо (якийсь страх на нього напав), якщо ми поїдемо, нас уб’ють дорогою, і ми залишимося вдома». І вона сказала дочці «їдь», а сама залишилася з ним.

А вони не мали такого відчуття страху, вони не боялися війни, і вона сказала їй, що до них не прилетить.

Буквально наступного ранку вона зателефонувала й сказала: «Забирай нас». Це було в той час, це було 16 березня, коли ми не мали зв’язку, нічого цього. Ми сьогодні вже знаємо цю історію. Вона сказала, що вони готові поїхати, приїдь по нас, а дочка вже була в Бердянську. Вона вивозила свого сина маленького, і вона поїхала за ними, і в цей час вантажний… якась військова, на мою думку, машина, я не пам’ятаю, щось, на мою думку, військове, вдаряє й розбиває їй машину. І вона залишається без машини й не може по них приїхати до Маріуполя. Увечері починається обстріл, а вранці цей будинок повалився. Я не знаю і жену від себе цю думку.

Її дочка відпустила цю ситуацію, вона прийняла... прийняла їхню смерть. Вона вважала, що їх більше немає.

Я та людина, яка поки не готова прийняти, я намагаюся її шукати, як можу. Я поки що не знайшла її, але я не втрачаю надії. Я не знаю. Ну, тобто я не знаю її долі й долі її сина. Біль, жах, ненависть до всіх, хто це зробив, і бажання відновити. Ось просто бажання, усе. Я раніше весь час думала, що бажання все повернути назад, а сьогодні я не знаю, чи потрібно робити місто таким, яким воно було до війни.

Я розумію, що драмтеатр ніколи не зможе стати місцем… місцем, де люди отримують радість. Це місце завжди буде місцем скорботи.

Мені важко щось говорити про Маріуполь, бо мені здавалося, що так, як я люблю Маріуполь, Маріуполь не любить ніхто. Я могла про нього говорити годинами, і багато колег приїжджали на ті самі тренінги, і вони приїжджали з різних міст, і я їх знайомила з Маріуполем. Я їх постійно знайомила з Маріуполем. Пишалася, мене просто розпирала гордість, коли я розповідала про те, чого місто досягло за якісь шість років. Мені подобалося розповідати про кожне наше надбання, яке я зробила, я обожнювала розповідати про наші затишні дворики, про залучення наших людей, бо «Затишний двір» — це була одна з базових програм, яку починав фонд, а потім її продовжував уже муніципалітет у більш розширеному форматі. Так, це була така програма, але всі проєкти та програми, які робилися фондом, — їхньою метою було не просто дати людям рибу, ми намагалися дати людям вудку.

Ми намагалися дати щось базове, але для того, щоб люди мали змогу все це далі розвивати самостійно, щоб виховувати це почуття відповідальності.

Тому що якщо людина залучена до процесу, вона завжди буде дбайливо ставитися до всього.

І це була така одна з відмінних рис. Усі проєкти, які були або за участю фонду або придумані фондом, були саме про це, включно навіть із нашими святами. Тобто ми намагалися зробити так, щоб ті самі свята, як-от День Європи, щоб людина прийшла не просто подивитися, а щоб вона знайшла щось за інтересами й винесла звідти щось корисне. Тобто ми протягом усього життя, це було… ось те, чого ми прагнули. Тому дуже боляче мені бачити сьогодні театральний сквер, напевно, болючіше тому, що свого часу я була одним із координаторів цього проєкту і, зокрема, працювала з проєктантами, з якими постійно була в контакті, і, звичайно, коли все, у що вкладалася душа, усе, що ти любив, усе, чим ти дорожив, — просто в одну мить хтось вирішив, що він має право в тебе забрати.

Це шалений біль. Це шалений біль, і це гнів. Це гнів і бажання, щоб сторицею їм усе повернулося. Усе, що вони нам зробили. У мене зараз таке відчуття, що я взагалі нічого не сказала. Це, мабуть, відчуття кожного, хто говорить про те, що з ним було в Маріуполі, що він пережив, те, що він зараз відчуває. І ніхто з нас не може розкрити весь океан як своїх емоцій, так і своїх переживань, як та крапля, яку ми можемо донести. Це лише крапля.