Мені зараз 34 роки, жила у Бахмуті, працювала лікарем-стоматологом. Поїхала з дому в березні 2022 року, бо була вагітна. Переїхала до міста Дніпра, тут і перебуваю.

Коли мене чоловік збудив о п’ятій ранку і сказав, що почалася війна, я не вірила, а потім, коли відчинили вікно і почули вибухи, тоді повірили. Було страшно.

Шокували вибухи. Ми жили в своєму домі, я вагітна і ще з малою дитиною вночі і вдень бігала в підвал. Сину на той момент йому було три роки. Це, мабуть, було найстрашніше. 

Ми з чоловіком сіли в машину і поїхали до Дніпра, тому що це найближча область до нашої. Хотілось ближче до дому бути.

Мій батько, батьки чоловіка - всі втратили своє майно і все що було. Всі зараз без своїх домівок.

Зараз, коли повітряна тривога, ми вже знаємо куди йти, що робити. Я дітей збираю і ми швиденько йдемо в укриття.

Я вважаю, війна скінчиться тільки нашою перемогою, поверненням нашої цілісної країни. Ми тільки на це чекаємо, і дуже мені хотілось би, щоб наше місто відбудували.

Своє майбутнє уявляю тільки в нашій країні, я в другу країну не хочу їхати. Тільки тут, зі своїми рідними.