Яворський Владислав, учень 9 класу Ліцею «ТЕРИТОРІЯ 12» м.Бердичева Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дребезгіна Оксана Василівна

Війна. Моя історія

Все почалося зі слів моєї мами: «Синку, вставай, почалася війна. Рідненький, не хвилюйся, все буде гаразд». Я відчув дотик її теплих рук, які незвично тремтіли, побачив таке рідне обличчя зі слізьми на очах і подумав: «Як це почалася війна? Я не вірю! Це якась нісенітниця!» На той момент я не міг усвідомити, що таке “війна”, і не мав жодного уявлення про неї, хоча добре знав про події на сході нашої країни, які тривали вже вісім років. До мене долинали уривки з розмови батьків, наче з туману: «Збирай всі речі до портфеля…Ми їдемо до бабусі в село, там буде спокійніше».

Я відчув, що війна за лічені хвилини змінювала мій знайомий, рідний світ. Поки я клав одяг, гроші, гаджети та все інше до портфеля, мої батьки розмовляли про те, що дуже багато українських міст обстрілюють і що російські війська перетнули кордон.

Вони дзвонили всім рідним і знайомим, а я чув знову і знову  про початок повномасштабної війни. Ми вже зібрали всі речі та чекали на тата, що пішов за нашим авто. Коли він приїхав, ми швидко склали свої речі в автомобіль та поїхали до АЗС, де тато зазвичай заправлявся. Ми були одні з перших, хто встиг заправити повний бак пального, а потім з’їхалось дуже багато машин, мій тато ще допоміг незнайомій жінці заправити автомобіль.

То була перша ситуація, коли ми зазнали труднощів війни, в той момент ніхто з українців не знав, що буде далі, тому всі їхали світ за очі. Коли ми були в дорозі, я почав згадувати, як ми напередодні, 23 лютого, говорили ще з татом про те, що Росія визнала ДНР та ЛНР, тому невідомо, що буде далі.

Нарешті ми приїхали. Нас зустріли дідусь і бабуся та мій хрещений-брат тата. У селі я залишився з моїми мамою, тіткою, бабусею та двома молодшими братами. Відчуття занепокоєння, тривоги не залишало мене, не з’являлося тієї безтурботності, того спокою, що були в мирний час. Щоб трохи заспокоїтися, я слухав музику та малював, бо в селі не було зв’язку.

В першу ніч та перші дні війни над нашим селом дуже часто пролітали ворожі ракети та літаки, цей страшний гул я ніколи не забуду. Моя мама погано спала, бо дуже хвилювалася за нас. Поки не почалося онлайн-навчання, дні для мене тривали дуже довго, бо в селі не було де пограти у футбол, який був сенсом мого життя, а на подвір’ї не було стільки простору.

Якось у дорослих постало питання, про те, щоб виїхати за кордон, до Польщі або до Іспанії, але моя мама враз вигукнула: «Поки кацапи не дійдуть до Житомира, а цього ніколи не буде,  ми нікуди не поїдемо. Як ви собі це уявляєте? Тут у нас все! Тут наша рідна земля!” Через декілька днів наша родина стала ще більшою, ми прийняли наших родичів з Овруча, там стало вкрай небезпечно, місто обстрілювали. Після цього в нашому будинку вже налічувалося 13 осіб.

Приблизно в середині березня я побачив вперше, як збили ворожий літак, тоді пролунали два гучних вибухи, і в небі було задимлення. В той момент мене переповнювала неймовірна радість, бо стало на одного покидька менше, та й літак був знищений.

Через деякий час мої батьки вирішили  повернутися в місто. Бабуся розплакалася, та її можна було зрозуміти: ось тільки що був повний будинок людей, а тут вона вже сама з дідусем, тому що родичі з Овруча теж поїхали додому.

Наступного дня я зі своїми батьками та молодшим братом повернулися до міста. Це було на початку квітня, коли вже ЗСУ звільнили північ України.

Російські окупанти зробили все, щоб зганьбити моє щасливе дитинство.  Цей період свого життя, я пам’ятатиму до самої смерті. І робитиму все можливе, як і мої рідні, для нашої Перемоги.