Гайдаш Софія Ігорівна, 15 років, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1, м.Курахове

Есе «Один день»

…Неслухняний вітер занурювався у каштанові прядки волосся. До дитячого обличчя торкалися жовтогарячі промені світла, опромінюючи рум'яні щічки, а небо в цей час наливалося вогнем і далекі поля починали ледь помітно диміти. Люди стояли купою біля домівок і охали. Небо гучно спалахувало вогнями.

«Бабусю! Що це таке? Це падають зірки? Вони такі теплі і гарні!»  ̶  її очі промокали, а старе обличчя смутнішало миттєво, доки перша сльоза не сховалася за темною долонею. «Це не зірки, сонечку, це   ̶  вогонь, але навіть він перестає гріти, коли за нього хапаються люди. Ой, біда…»  ̶  вона пригорнула онучечку до себе і не випускала з тремтячих обійм…

2014 рік. Саме так починалася найгірша з моїх дитячих спокійних ночей. Я зіткнулась із новою реальністю, яку почала усвідомлювати лише із часом. Постало чимало питань, але головним стало звичайне: «Чому?»

Я знаю причину, такою я її бачу: людина протягом життя змінюється. Її починають менш хвилювати суспільство, власне оточення й щирі почуття. Вона стає байдужою, втрачає свою душу, стає грубою.

Темні кайдани байдужості щодня боляче стискають добрі серця, женуть здоровий глузд і усе світле геть, змушують проливати кров інших, вперто ступати по братських головах. Заради чого?

У дитинстві я була подругою одного хлопчика. Наші матері товаришували у шкільні часи, а після навчання жінка вирішила жити в Красногорівці поряд із батьками. Вона із сином часто відвідувала мою сім'ю. Авжеж, я була ще маленькою, і відкрито визнавала цього хлопця своїм найкращим другом.

Та ніч, про яку я згадувала, розірвала наші стосунки назовсім. У ніч, коли небо спалахувало червоним, а у місті довго було чутно гупання воєнних бомб, мій товариш знаходився у рідному місті й повинен був святкувати день народження своєї матері.

Він заздалегідь просив мене привітати її в цей день. Із першими «зірками» (як я думала) ми вирішили, що потрібно дізнатися про їх справи. Із легкою посмішкою я брала телефон, хоча і відчувала певний страх.

̶  Привіт! Як ви там? Ти знав, що сьогодні у небі літали якісь вогники?

Тягнулося мовчання.

̶  Чому ти мовчиш? Можна мені хоча б привітати твою мамусю? Агов! Чи ти взагалі чуєш?

Пам'ятаю лише тихесенькі схлипи.

̶  Чи у твоєму місті усе гаразд? Що коїться?!

̶  Пам'ятаєш, я порівнював червоний із нашим містом? Казав, що цей колір є найяскравішим з усіх, як і моє місто?

̶  Так… То й що?  ̶  невпевнено обізвалася я.

̶  Як на мене, червоний означає лише кров.

І більше він не вимовив жодного слова. Я не впізнала свого товариша: він став казати незрозумілі маленькій дитині речі.

Як виявилося згодом, його мати потрапила до лікарні. Він був поряд із нею увесь час, проте його піклування та зусилля лікарів виявилися марними… Дізнавшись, що жінка померла, ми з матусею довго були в розпачі. Мені шкода. Я відчуваю нестерпний біль через війну.

Цей хлопчина був не єдиною такою дитиною, що був змушений стати дорослим. Відчуття болю і суму за мамою припинили його бажання спілкуватися зі мною, бо моя матуся нагадувала йому минуле. Я дуже ображалася на нього за це рішення, але я тепер розумію, що ним керував душевний біль.

Того дня я усвідомила, що таке війна. Мені довелося втратити друга і відчути жорстокість світу.

Так, переживати війну - це важко, страшно, іноді нестерпно. Проте є надія на те, що настане час, коли на весь світ пролунає: «Війна на Донбасі скінчилась!» І я буду дуже щаслива з того, що настане спокій, стабільність, упевненість, жаданий мир. Адже саме мир є важливою складовою щасливого народу.

Дуже сподіваюся, що все буде в Україні добре. Будьмо стійкими заради миру!