Поволоцька Ірина, 10 клас, Соснівський освітній комплекс "Ліцей-заклад дошкільної освіти" імені Анатолія Шульги Попівської сільської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фесенко Лілія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Ірина, і я живу в Україні. Мені 16 років, і в моєму житті вже є один важливий досвід  - досвід війни. Коли почалася війна, я навіть не усвідомлювала, що це назавжди змінить моє життя.

24 лютого 2022 року. Я прокинулася рано, і в голові ще кружляли сни. Але раптом я почула крики мами і звук сирени. Спочатку не могла зрозуміти, що відбувається.

Я спустилася до кухні, де мама вже збирала речі. У тата були серйозні очі. «Ми їдемо!» - сказала вона, і в мене в серці щось зупинилося.

Ми виїхали з рідного села, залишивши за собою все: іграшки, книжки, друзів. Я сіла в автомобіль, обійнявши свою улюблену ляльку, і запитала себе, чи колись я повернуся додому. Я не знала, скільки часу пройде, перш ніж ми знову зможемо побачити знайомі вулиці.

Ми приїхали до бабусі в село. Там було тихо, але моя душа кричала від відчаю.

Я зустріла нових дітей, але вони теж були налякані і розгублені. На перший погляд, наше життя знову стало нормальним: ми грали на вулиці, збиралися разом. Але всередині у нас залишалася порожнеча.

Школа стала місцем, де ми намагалися забути про війну, але як це могло вийти? Я згадувала уроки, коли ми говорили про мрії, і тепер вони здавалися такими далекими.

Я почала писати щоденник. Це було моє місце, де я могла бути щирою, де я могла висловити всі свої страхи і надії.

Коли я побачила, як люди в селі об'єднуються, щоб допомагати одне одному, у моїй душі запалився маленький вогник надії. Волонтери приносили їжу та одяг, і я вирішила, що теж хочу щось зробити. Разом з іншими дітьми ми організували збір речей для військових. Я писала листи з підтримкою для солдатів, у яких була надія повернутися додому.

Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти світло. Я бачила, як люди допомагають один одному, як вони віддають свої речі, щоб підтримати тих, хто цього потребує. Це вселило в мене віру в людяність.

Сьогодні, через тисячу днів війни, я все ще мрію про мир. Я уявляю, як разом із друзями гуляю по парку, сміючись і насолоджуючись життям без страху. Я знаю, що ми вистоїмо. Я відчуваю гордість за свою країну і за людей, які борються за наше майбутнє.

Мій шлях - це шлях до розуміння. Я навчилася цінувати прості речі: радість, дружбу, родину.

Війна показала мені, як важливо бути разом, навіть якщо навколо панує хаос. Я вірю, що в наших серцях є сила, яка допоможе нам перемогти.

Я знаю, що попереду нас чекає багато випробувань, але я готова до них. Мій щоденник буде свідченням того, як я пережила ці дні.

І коли закінчиться війна, я зможу з гордістю розповісти про свою країну, про людей, які не здалися, і про нашу спільну мрію про мир.