Деленгівська Дарина, 2 курс, ВСП "Житомирський торговельно-економічний фаховий коледж" ДТЕУ

Вчитель, що надихнув на написання: Панченко Вікторія Сергіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна... Таке коротке слово, а скільки жаху та страждань воно приховує в собі. Океан материнських сліз, море людської крові та величезний шрам на долі всього народу. З початку зародження українського народу, його прагнення до державності та незалежності оповите війнами та кров’ю. Кров’ю найкращих синів та дочок мого рідного народу, мого етносу, моєї держави, моєї Батьківщини - України.

На вулиці XXI століття, 2023 рік, а ми й досі маємо доводити комусь що Україна це не“ Малоросія”,

а сильна, волелюбна, незалежна, працьовита, неймовірно красива та винахідлива нація. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік, близько п’ятої ранку... Почалася нова боротьба за нашу свободу. Якщо точніше, то почалася вона набагато років раніше. Але саме ця дата докорінно змінила життя кожного свідомого українця та українки. Ця дата об’єднала нас так, як ніколи раніше. Ми стали однією великою родиною, яка допомагає та вірить одне в одного.

Цього ранку я не прокинулася о сьомій ранку як зазвичай, мій сон раніше порушило скло вікна яке розбилось від ударної хвилі та тремтіння будинку в якому живе моя сім’я. Вся родина від такого швидко прокинулась та не розуміючи що сталося за наказом мами вийшла на подвір’я. Прогриміло ще два вибухи. Надворі було темно, проте небо сяяло у світло оранжевому відтінку. Моя перша думка була : “Вау, як красиво”. Тоді я і подумати не могла який жах означало це світло оранжеве сяйво на темному небі. Десь за чотири - п’ять кілометрів від нашого дому була нафтобаза. Саме від її горіння й було це дивовижне сяйво що освітило вже майже все небо. Перше що я пам’ятаю після цього світла це сумні та занепокоєні слова мами : “Почалося, ходімо швидко до будинку”. Після цих слів я та моя молодша сестра слухняно пішли за нею. Мама кивнула головою в сторону наших кімнат та сказала що до школи ми сьогодні не йдемо тому можемо йти спати. Заспокоївши Софійку(моя сестра) що все добре та вклавши її спати, я пішла в кімнату до мами. Вона сиділа та знервовано збирала документи, також намагаючись додзвонитись до тата який не брав слухавку. Тато був у відрядженні в Києві, в Ірпені. Я запитала маму що сталося, вона крізь сльози відповіла“ Війна, доню, війна. Тато не відповідає на дзвінки. Допоможи бабусі з аптечкою”. Тоді я не мала уявлення про війну, думала що ми просто декілька днів поборемось з росією та виграємо не маючи великих втрат. З думками що це не так страшно, як іронізує мама (вона за своєю натурою панікер та дуже сентиментальна) я пішла в кімнату до бабусі яка зі спокійним вираженням обличчя збирала якісь ліки. Я сіла біля неї на ліжко та уважно дивилась за її рухами, вона ж почала спокійно розмовляти зі мною на щоденні наші теми. В цей час мама таки додзвонилась до тата який почав заспокоювати її що все добре та жартувати. Мама просила швидше їхати тата додому тому, що в Ірпені небезпечно, але він казав, щоб вона не хвилювалась та все добре, адже він же везучий щасливчик. Так і пройшов цей шалений ранок першого дня війни.

На вулиці двадцятий місяць гібридної війни....Двадцять місяців болю, жаху, страху, ненависті до народу який знищує мою сім’ю, мою неньку.. Що змінилося з початку повномасштабної війни для мене та моєї сім’ї ? Та насправді багато чого ... Я втратила на цій проклятій війні двох близьких мені людей. Покинули цей світ обидві мої бабусі : інсульт та обірвався тромб … Я закінчила школу та вступила до коледжу, познайомилась з новими людьми які завжди підтримують мене. Активно розвиваюсь та допомагаю нашій армії як тільки можу. Після свого вісімнадцятиріччя планую стати донором крові. Перейшла на чисту українську мову у спілкуванні тощо.

У моїй родині також є зміни :мама пішла з роботи за станом здоров’я, тато захищає нашу країну, а бабуся спостерігає та захищає нас з небес.

На сьогоднішній п’ятсот дев’яносто п’ятий день геноциду мого народу я живу в вільній області. Ми жодного дня не провели в окупації. Для мене ця війна не така жорстока як для людей які бачили все це насправді, на свої очі, а не з новин. Я роблю та буду робити все що від мене залежить та наближати нашу перемогу з кожним днем.

Я безмежно вдячна людям які оберігають мене та всю нашу державу та вірю що вже незабаром ми зберемося всією нашою дружньою українською родиною, згадаємо всіх тих хто загинув за волю нашої неньки та відсвяткуємо перемогу.

Переможемо це зло та відбудуємо нашу країну ще кращою ніж вона була. Слава Україні! Героям Слава! Віримо в ЗСУ та наближаємо допомогу разом.