Маркевич Вадим, 1 курс, ДНЗ "Гущинецьке ВПУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дичук Ганна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вибух… Незрозумілість… Страх… Війна…

Війна – це найбезглуздіше, що придумало людство. Вона зруйнувала мій світ та мене… Страх, розгубленість та невідомість – це те, що керувало мною у перші дні. Я не розумів, що мені потрібно робити та куди іти, а в голову лізли лише рядки:

Кулями вкрита земля,

Тиша зникає вмить.

Хто стане на захист, скажи,

Якщо не ми, якщо не ти?

Кожен ранок розпочинався з думки, що війни немає, але ця думка, швидко розвіювалася та ставало зрозуміло – це дуже довгий та тернистий шлях. Моя сім`я залишилися в селі.

Ми навчилися жити в нових умовах: продовжуємо працювати під звуки сирен, допомагаємо тим, хто потребує допомоги… Іванопіль…

Іванопіль змінюється на очах: матері та вдови одягають чорні хустини, а малі хлопчики та дівчатка у кожній постаті чоловіка вбачають свого татка та дідуся. Герої, які залишилися без рук та ніг, ходять вулицями села, а ми ховаємо очі, бо не знаю чим допомогти їм, чим зарадити?

Юрію, друже, як мені без тебе, а як же наша дружба? Нещасний Юрко, який з перших днів ринувся захищати нас, отримав поранення, які були не сумісні з життям. Біль.. Розпач…

І лише рядки:

Втрачають люди їжу й кров

А гинуть люди – за любов?

Гинуть люди за ніщо.

За розірване житло

Та що ти скажеш?

ТИ НІХТО!

Втрачаю я своє тепло…

І долі моєї вже нема.

Так зникну я навіки в небуття.

Без користі, дарма.

Важко позначилася смерть Юрка.. Я втратив не лише друга, а й себе. Голос, усмішка, мрії – лише пам'ять.  Він боровся! За що? За свободу! За наше майбутнє!

Пустота… Туга…

Летять ракети в Україну,

Зустрілися два світи.

Один – життя віддасть за Батьківщину,

А інший – продасть за копійки…

Попри цей біль я відновлююся, «існую» (бо не розумію цю несправедливість) та ніби починаю цінувати життя. Більше звертаю увагу на прості та банальні речі: зустрічі з рідними, щирі розмови, бо вони можуть стати останніми, смішні ситуації з одногрупниками.

Мій шлях під час війни доволі не простий. Особливо важливу роль відіграло волонтерство.

Я не ризикував життям, але допомагав: плів маскувальні сітки та кікімори, підтримував морально та фізично внутрішньо-переміщених осіб, можливо ця підтримка була малою, але допоміг хоч трохи не втратити надію та знайти сили почати життя заново. Кожний захід на підтримку ЗСУ, який відбувався у ліцеї не проходив без мене. Ми збирали усе: чай, печиво, шкарпетки, рукавиці, писали листи героям (і отримували відповіді), робили окопні свічки.  

Тисяча днів – це жахлива дата у моєму житті, проте щиро вірю у перемогу. Я знаю, що попереду нас чекає мир. Ми відбудуємо нашу країну.

Не знаю, коли закінчиться війна, але знаю точно, що світло переможе темряву і Україна підніметься з руїн.

Низький уклін усім Героям України! Слава Україні!