Мені 75 років. Ми з чоловіком живемо у місті Куп’янськ Харківської області. Росіяни з’явилися на вулицях нашого міста в перший день війни. Тоді ніч пройшла без сну. По місту їздила російська техніка. Ми залишилися без зв’язку і телебачення. Син жив неподалік, а ми не могли з ним зв’язатися.

Ми чекали, що ситуація зміниться на краще, але стало ще гірше. Окупанти поводилися, як господарі. Потім з’явилися наші військові – і почалися бої. Я не могла таке витримати – виїхала до доньки в Охтирку. Жила у неї з вересня по жовтень.

19 вересня, о сьомій ранку, я чекала на автобус разом з трьомастами інших людей. Один поїхав опівдні – і більше автобусів не було. Я виїхала з волонтерами. Вони змогли забрати дванадцять осіб. Люди сиділи на підлозі і східцях.

У селищі Шевченкове нас нагодували, і ми поїхали до Харкова. А звідти я добиралася до Охтирки. За два місяці скучила за домом, тому вирішила повернутися. Тоді раз на день ходив потяг з Харкова до Охтирки. Я думала, що за час моєї відсутності в місті стало тихіше, проте помилилася.

У Куп’янську досі неспокійно. Місто розбите. Лікарню й школу розбомбили. Залізниця не працює. Щоправда, до Харкова можна доїхати автобусом. Я живу на околиці. В центр міста не їжджу: боюся побачити, на що він перетворився.

У перші дні війни у нас не було ні продуктів, ні ліків. Потім люди їздили по товари до сусідніх міст і продавали їх за високими цінами, але виходу не залишалося – доводилося купувати. Потім запрацювали ринки, однак і там усе було дороге. Зараз у нас немає ні ринку, ні магазинів. Добре, що волонтери привозять гуманітарну допомогу.

Вода зникла перед моїм від’їздом. Зараз її також немає. Коли перебивають лінії електропередач, зникає світло. Ми не дуже потерпаємо від цього, бо живемо у приватному будинку з пічним опаленням і маємо колодязь у дворі.

Відволіктися від думок мені допомагає папуга і розмови з дітьми. Влітку – робота на городі.

Мені здається, що цього року війна не закінчиться.