Лідія поїхала з Харкова, щоб допомогти сестрі, яка після масованих обстрілів Охтирки отримала серйозні проблеми зі здоров’ям.

Я з Харкова, зараз живу в місті Охтирка. Я вчителька, продовжую дистанційно працювати. Мені 54 роки. Нас доля трішки розкидала: родичі всі в різних місцях. Зібратися буде важко, і коли це станеться – ніхто не знає.

Ранком 24 лютого зателефонувала колега з Кутузівки й сказала, що не зможе виїхати на роботу - їх уже бомбили. Це поруч із Харковом. Уже тої Кутузівки немає. Оскільки я вчитель, написала повідомлення дітям, щоб не приходили до школи. Вибухи, звісно, чула.

З гуманітарною катастрофою не стикалася. В Охтирці отримувала гуманітарну допомогу. В Харкові також щось підвозили, хоча були черги, паніка, звісно. А потім усе це відступило.

Дуже вдячна волонтерам. Мамі потрібні були ліки від тиску, в аптеці їх не було, то нам волонтери допомагали і ліками, і харчами. Сусід допомагав, та й зараз - теж.

Згадую зараз про ті всі труднощі і розумію, що це вже й не труднощі. Труднощі зараз на півдні та сході країни.

У квітні, щойно перестали бомбити Охтирку, я поїхала туди до сестри. Коли місто бомбили, в неї стався нервовий розлад. Тож я купила ліки і поїхала - потрібно було допомагати.

Виїхати тоді було неможливо - платили гроші, щоб виїхати. Зі мною тварин було багато: сусіди покидали, то я забирала їх з собою. З тваринами ніхто не хотів везти навіть за гроші. А потім знайшлася дівчинка Олександра, яка вивезла. Я не знаю: вона волонтер, чи ні. Я знайшла її десь в соцмережах – тоді було створено багато груп, де пропонувалася допомога.

Хочеться вірити, що моє майбутнє буде у вільній, незалежній Україні, в якій буде можливість далі працювати, навчатися та ростити онуків.