Костянтин Іванович вивіз свою сім’ю у травні, а сам до вересня залишався в Оріхові, бо не хотів залишати будинок. Вночі він не міг спати через обстріли, настільки сильними вони були. 

Я з міста Оріхів. У травні, коли нас почали обстрілювали з усіх сторін, моя сім’я виїхала. А я - пізніше, у вересні. Довго не наважувався, бо шкода було все залишати. Зараз ми в Запоріжжі. Нас живе одинадцятеро в однокімнатній квартирі. Діти на ліжках сплять, а ми – на підлозі.

Коли почалася війна, вода ще була, з продуктів також залишалися якісь запаси. Гуманітарну допомогу возили навіть під обстрілами. Аптеки й магазини зачинилися. Банкомат не працював. Ліки замовляли із Запоріжжя.

Страшно було, особливо вночі. Літаки літали, лунали вибухи. Спати було неможливо. Ховалися під ліжками і за диванами.

Якось поруч рвонула міна – сина поранило. Мене не зачепило, бо я стояв позаду. Вікна, двері повилітали. Син приїхав у Запоріжжя, бо в Оріхові медицина слабка.

Я не можу сказати, що живемо – просто існуємо кожен день. У нас вдома все було, жили нормально. Я працював, а зараз немає нічого. Все розбите, у хаті газу немає. Повипускали собак, інколи їздимо їх годувати. Повна апатія, жах. Вже й не чекаю нічого хорошого.

Я не міг повірити, що росія може напасти. Коли я служив, то білоруси, росіяни і ми, українці, їли з одного котла. Подумати не міг, що таке можливо. Мені скоро 65 років буде, а я вже посивів від цих подій. Я не так за себе хвилювався, як за онуків, найменшому всього два роки.

Важко. Нічого не допомагає. Тільки діти та онуки відволікають. Телевізор неможливо дивитись, новини в інтернеті теж читати не можу. Раніше я знав, що наступного дня піду на роботу, міг щось планувати. А тепер навіть не знаю, що буде завтра чи сьогодні – тривоги постійні.