Російська армія не припиняє обстрілювати Гулайполе з першого дня війни, хоч там вже майже не залишилось живої душі і каменя на камені

24 лютого 2022 року, як почалася війна, ми були вдома у Гуляйполі. До нас туди поприїжджали танки, і снаряди прилітали. Ми залізли в погріб і не вилазили. Не знали, що робити. Не було ні ліків, нічого. Бігали з погреба в погріб. У нас шок такий був, що ми не знали, що робити і куди тікати.

П’ятого березня виїхали на Дніпропетровщину, щоб зробити собі карточки, бо пошта закрилась, і не носила поштарка пенсію. 

В мене не було грошей навіть на шматок хліба, бо в лютому я отримала пенсію, розплатилася з боргами за світло та газ – і все, у мене грошей не було. 

І ми поїхали. Син забрав нас у Дніпро, там побули місяць, чекали на пенсію, а потім так без пенсії й приїхали. Але хоча б зробили карточки. Аж у травні отримали пенсію на карточку. 

Наше Гуляйполе на 80-90% зруйноване. У центрі взагалі страшне коїться. Росіяни ж за п’ять кілометрів від нас знаходяться  - тож постійно летять і снаряди, і осколки, і фосфорні бомби, від яких усе горить так, що не потушиш. А у нас - нервові зриви, зір падає, усі болячки вилазять. 

Ми пішли в Покровському скуплятися в аптеку, а все таке дороге! Я кажу: «Візьмемо те, що дешевше». А чи помагає воно, чи ні – хтозна. Ноги взагалі відмовляють. Не знаю, чим їх мазати і що приймати. П’ю таблетки, але нічого не помагає. Тому що нервуюся, думаю: «Як воно там?» Бо кинули хату і все в хаті. 

Ми нічого не вивезли: в чому були, в тому і поїхали. У дітей у дворі стояла машина, і її розбили. Вони бігли пішки, коли тікали.

Старший син у Запоріжжі, невістка і дев’ятнадцятирічна онука зараз в Польщі. У в меншого сина було дві доньки, а 31 травня народилася ще дівчинка. Вони також у погребі сиділи, і невістка вагітна. Коли до нас прилетів снаряд, то синові так цеглою вдарило по спині, що в нього забило дихання. Росіяни гатили так, що це просто жах. Неможливо розказати. Син дуже нервовий став, хоча раніше спокійний був. Цей стрес ось так впливає.

Хочеться, щоб росіяни пішли від нас, і ми поїхали додому й не бачили, як летять ракети та снаряди. Як поїду Гуляйполе – дивлюся: летять осколки від снарядів. Я падаю, а вони сиплються. Я вже відро осколків назбирала у дворі. Шифер побитий, у хаті стіни полопались. В синовій хаті взагалі дах падає, вікна вибиті. Ми-то пенсіонери, усе закінчиться – поїдемо додому. А куди нашим дітям подітися, як немає жодної школи, і садочки всі побиті? А їм же потрібно вчитися, розвиватися.