Перший день було гучно, але для нас це не було дивно, тому що з 2014 року іноді ми чули вибухи. Ми не збирались нікуди їхати, втікати, хотіли залишатись у місті. 

Все, що відбувалось, це була одна велика складність. До 2 березня був зв'язок і світло, а потім всі блага цивілізації, до яких ми звикли, зникли. Не стало ні світла, ні зв'язку, ні інформації, ні газу. Була постійна депресія від бомбардувань і від всього, що відбувалося навколо. 

У нас був запас води. Якийсь період ми ховались у батьків, у них теж була вода, в іншій квартирі була набрана ванна і були бутилі відстояної води. На Гранітній була можливість спускатись до джерела і брати воду там. 

Вся ситуація, яка відбувалась у Маріуполі, це шок. Але найбільше шокували тіла убитих людей, які лежали замотані, їх ховали на дитячих майданчиках. Я йшла по місту і бачила, як люди викопували могили. Шокує те, що бачиш і чуєш влучання, що це влучає у той будинок, де ти перебуваєш, бачиш людей, у яких хвилину тому розбомбило дім. 

Деякі мої рідні залишились досі у Маріуполі. 

Спочатку ми перебували у районі, де були ще наші військові. Ми підходили до них і запитували про зелені коридори, вони відповідали, що теж нічого не знають і не можуть нам допомогти.

Ми виїхали 23 березня на свій страх і ризик, тому що ми не знали яка ситуація за межами Маріуполя. Багато хто говорив, що орки збираються вже брати Запоріжжя. Нам пощастило, що наша машина залишилась на ходу. Напередодні війни ми встигли її заправити. Їхали і не знали, що нас чекає. 

Через кожні двісті метрів були "днрівські" блокпости, які нас перевіряли, оглядали машину, чоловіка роздягали, забрали навіть пляшку води. Хоча у нас у машині була дитина, але для них не було нічого, що можна було б не взяти. Найскладніша ділянка дороги - це добратися з Василівки до Запоріжжя. Орки нас не випускали, обстріляли. Сказали нам розвертатися. Нам пощастило, що поруч було село Широке, де нам дали притулок, відкрили нам школу. Нас було тридцять п'ять машин і більше ста людей. Нас усіх розмістили, нагодували, позабирали по домівках. 

О п'ятій ранку ми вирішили зробити другу спробу, щоб прорватися на Запоріжжя. О сьомій окупанти нас випустили. Після того була замінована ділянка, потрібно було їхати колія в колію. Всі машини доїхали, і нас уже зустріла наша поліція. 

Дитина навчилась уже по звуку визначати де стріляє "Град", де - міномети, то після цього дорога вже була дрібницею з усього тього, що він переніс. 

Тепер ми в Києві. Тут є родичі. У мене є робота.

Хотілося б, щоб війна закінчилась чимшвидше. Дуже складно продовжувати жити і будувати плани, якщо ти не впевнений у завтрашньому дні. 

Я не знаю чи є майбутнє, тому що невідомо чи будеш ти завтра живий. Попри це, хочеться, щоб майбутнє було хорошим і світлим у нашій Україні.