Ми з-під Нікополя, де нас кожен день обстрілюють з тої сторони. Нам в село також прилітає. Я працюю в міськводоканалі. В мене троє дітей: двоє дорослих, а молодшій доньці десять років. Ми у підвалах сиділи. Страшно і згадувати, але ми звикли.

В перший день війни я йшла з нічної зміни і чула, як ракети летіли в Марганець. Важко було переживати весь оцей страх, особливо за дітей страшно.

Багато всього накипіло. Мій колега пішов воювати, і його вбило. Мій дядько вже 22 дня в комі. Ми нікуди не виїжджали. Не хочеться кидати батьків.

Нам допомагають: і на роботі дають продукти, і від Фонду Ріната Ахметова давали. Дякуємо за це. Ми всі дужче зріднилися, допомагаємо один одному, і взагалі люди всі змінилися.

Мій зять - на «нулі» в Бахмуті - чим їх тільки не обстрілюють! Одному Богу, мабуть, відомо, коли воно закінчиться.