Сапунова Кіра, учениця 11 класу Центру дитячої та юнацької творчості                  

Вчитель, що надихнув на написання есе: Риндіна Тетяна Миколаївна                                                             

«Моя Україна майбутнього»

Лунає гучна сирена. Сьогодні уже третій раз… Я із своїм класом йдемо в укриття. Знову урок перенесуть і ми трохи більше дома посидимо над завданнями. Ну то й що! Ми знаємо, що наші захисники стоять на кордонах нашої України і б’ють ворога.

Яскраво світить сонце, тепло. Осінь цього року  подарувала нам ще теплий вересень.

– Підв’язую хризантеми, бач які високі поросли, – показує мені наша сусідка Зоя.

– Жовті ще не цвітуть, вони будуть пізніше, а червоні, сині – ото краса!

– Що там у школі, двійки є?

– А як же без двійок, – посміхаюся я.

Завжди тітка Зоя у доброму гуморі, щось садить, копає, поливає. Вона на пенсії давно, то знайшла собі заняття – вирощує квіти біля нашого будинку.

Біля ліжка  спить кішка – Маня, добре їй. Вона живе собі «котячим життям», не думає про майбутнє.

У місті – тихо. На вулицях люди десь поспішають, їздить різний транспорт. На перший погляд – нічого не змінилося, але я ж знаю, що відбувається. Війна…

Майбутнє, яке воно, що нас чекає? Я за останній рік стала більше думати про зміни у своєму житті, навколо. Мама каже, що я стала дорослішою.

Мабуть, так, бо мрію, будую плани на майбутнє.  А хто сказав, що його не буде?

Я, закінчивши школу, піду вступати до вишу, а потім буду працювати тут, в Україні, бо  не уявляю себе  в іншій країні. Читаю про наших біженців у Європі, про їхнє життя, навчання, а сама себе запитую: «Чи я б змогла  там жити, вчитися? Мабуть – ні».  Подорожувати, коли буде мир і спокій – так, а жити там, важко сказати…

Знову сирена! Десь летять ворожі літаки, щоб знищувати нашу Батьківщину.

– Не бійся, Мане, йди до мене. Ти ж у мене розумна киця. Пухнаста притулилася до мене, шукає захисту. Навіть тварини нервують від постійних сирен і напруги… Сиджу у коридорі і чекаю «відміни тривоги». Не хочу думати про війну. Хочу мріяти про життя і мир.

Я бачу нашу Україну після війни зовсім іншою. Вона, на мій погляд, дуже зміниться. Ми, на жаль, не можемо уявити, бо майбутнє таке непередбачуване, але мрія того і є, щоб до неї йти. Ми – українці народ, який «перевернув увесь світ» своїми піснями, танцями та креативними людьми. Наші господині показували приклад своєї винахідливості і практичності тим господарям (німцям, французам, італійцям…) у яких тимчасово проживали. Про це я читала у новинах. Ми самі про себе скільки дізналися нового, що гордість за наших людей переповнювала нас тут.  А згадати наших волонтерів, які так швидко зуміли організувати роботу з військовими… Весь народ України згуртувався, особливо, на початку війни. Тому я впевнена, що  після перемоги, обов’язково відбудуємо усе ще краще ніж було.  Я мрію, щоб біженці – українці поверталися додому, адже це їх Батьківщина, яка любить і чекає. У кожного народу свої історія і культура, звичаї і традиції. Нам важливо зберегти свої. Чого варті лише українські борщ та галушки – це ж смакота!  А пісні, які чарівні наші пісні!

Дивлюсь у вікно – хлопчик катається на самокаті, а далі – дівчатка розстелили ковдру, порозкладали ляльок і  кутають у пелюшки… Не так давно я теж ляльку за собою носила, а тепер рюкзак. Безтурботне дитинство! Наші молодші братики і сестрички, так хочеться, щоб мали щасливе дитинство, щоб зростали у мирі і любові.

Нам – сучасним школярам, дорослішати і будувати країну своїх мрій. Якщо пофантазувати, то, опираючись на нові знання, технології, можна в  Україні змінити все, перетворити на країну – казку. Земля наша багата і родюча, а люди – сміливі і трудолюбиві, а це – запорука добробуту нації. З історії ми знаємо безліч прикладів, коли зруйновані країни відроджувались, ставали сильнішими і населення процвітало. Так буде і з Україною, адже ми того варті. Аби швидше в Україні був мир, тоді ми всі здійснимо свої найфантастичніші мрії, бо кожна людина в Україні уже точно визначилась, як буде жити, що буде  цінувати і оберігати.