За вікном буяла весна, травень місяць крокував землею. Сади були наповнені співом птахів, і раптом… Війна…

Я був першокласником, коли на Сході України розпочалася війна. Дорослі щось емоційно обговорювали, сперечались, але я не розумів про що йшлося.  Поки  22 травня 2014 року, пізно увечері, до нас приїхала моя двоюрідна сестричка разом з мамою й братиком. Мені так радісно було на душі, але часом я  зовсім не розумів, чому дорослі нервують, переживають.

Про свій несподіваний приїзд сестра розказала так:

«Прокинулась сьогодні від страшних і гучних водночас звуків о п’ятій годині ранку. Спочатку ми з мамою не второпали, що це, потім вибігли на балкон. Я завмерла, бо такого я ще ніколи не бачила.

У радіусі двох кілометрів кружляв військовий гелікоптер, а в небо здіймався величезний клубок диму. Це був не просто дим, а чорна густа навала від вибухів, яка супроводжувалась автоматними чергами.

Я стояла як вкопана, притулившись до мами. Вона забрала мене з балкону, плакала, комусь телефонувала, а потім сказала: «Швидко збираймо речі, ми сьогодні їдемо до дядька!»

Виїхати з Володимирівки було складно, не було жодного транспорту до Волновахи.

Люди були дуже налякані, панічний настрій охопив селище, вулиці обезлюдніли. Здавалось, що населення вимерло.

Ледве знайшли авто, яким вивезли  нас в районний центр на залізничний вокзал. Великоанадольський ліс, через який ми їхали, був наповнений військовою технікою, було дуже страшно. Особливо, коли військовий гелікоптер пролетів близько так низько над машиною, що ми змогли розгледіти пілота. Я заплющила  очі й подумала: «Ну все, це кінець!» На щастя, все обійшлося, і ми встигли на потяг».

Саме тоді, коли ми почали жити всі разом, моя родина усвідомила, що це не один день страхіття, а війна, яка не щадить ні дітей, ні дорослих, ні старих.

Моя тітка декілька разів за літо намагалась повернутись додому, але через деякий час приїздила до нас назад, бо на Сході було «гаряче».

Першого вересня я пішов у другий клас, а третього вересня моя сестра, переживши евакуацію учнів Володимирівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 до підвалу, пішла до третього класу Пологівської гімназії «Основа». 

Про це навіть страшно слухати, не те, що бачити ці жахливі картини реалії, коли діти падають посеред класу на підлогу й накривають голову руками, коли над селищем літають снаряди «градів» та «ураганів», коли стіни дрижать від вибухів…

Я вдячний Богові за те, що мені не довелося таке пережити.

Коли підріс, мені стало цікаво, що ж саме відбулося того дня:  22 травня 2014 року, під селищем Благодатне, що межує з Володимирівкою, у результаті нападу загинули 17 військовослужбовців 51-ї окремої механізованої бригади. Саме ця дата стала для нашої сім’ї початком відліку воєнних дій у Донецькій області.

Зараз моя сестра навчається у Запорізькому коледжі, молодший братик ходить до другого класу моєї школи. Здається, що нічого не сталося, усе як і раніше. Тільки вони навчилися жити по-новому без своїх друзів, без своєї домівки, без своєї школи… Інколи тільки ще здригаються й з острахом озираються навколо, коли чують розкати грому або вибухи святкових феєрверків.

Вони про мир ще тільки мріють, бо на їхній землі ще лунають постріли та гинуть люди.

Звісно, я щасливий, що ми зараз живемо поруч, і наші сімейні  свята проходять у родинному колі. Але ж якою ціною…