Калайда Георгій, 10 клас, Запорізький ліцей № 105 Запорізької міської ради

Вчитель, щло надихнув на написання есе: Гостєва Олена Одександрівна

"Війна. Моя історія"

Наш дух не вбити, волю не зламати за нами – діти
й Україна –мати і з нами воля й правда вікова.
Н. Гуменюк

Війна... Я почув про неї досить маленьким хлопчиком в 2014, коли мені було шість років. Почув так здалеку, як інформацію з екрану телевізора чи з розмов батьків, точно вже не пам’ятаю. Я знав, що на Донбасі воюють та для мене малого це було десь далеко, десь недосяжно. Ми жили своїм звичним життям, іноді за вечерею батьки розмовляли про війну, іноді в школі малювали малюнки військовим і передавали їм смаколики на свята.

Одного разу, коли навчався в початковій школі, я так розчулився розповіддю моєї вчительки Олени Іллівни про морозні солдатські ночі, що взяв потайки татового нового светра теракотового кольору і віддав для посилки військовим на схід. Вчителька похвалила мене за проявлену свідомість і співчуття, матуся насварила за те, що взяв без дозволу дорогу річ, а тато обійняв і сказав, що я найкращий син і він мною пишається. Напевно, саме з того теплого зимового светра війна холодною тінню ввійшла в нашу родину.

Коли татові як офіцеру в 2017 році прийшла повістка до армії, я після закінчення третього класу був у літньому таборі і батьки вирішили мені нічого не розповідати про розлуку.

Четвертий клас промайнув в моєму житті, як один епізод. Ми з мамою сумували за татом, я готувався до ДПА, мама працювала, відводила мене в школу, забирала з тренувань, на вихідних ми бігли до магазину, займалися хатніми справами, ходили разом в кіно, дні були такими короткими і такими схожими. Ми жили наче своїм звичним життям, тільки мій друг ввечері після школи чекав від свого тата якогось нового «кіндера», а я чекав “смски” від мого з війни вже з того самого Донбасу, розмови про який я чув раніше. Роки пробігли і ми дочекалися свого сімейного затишку! Тато повернувся!

Напевно, наше життя і далі би було щасливим і вирувало своїми поворотами, як би не сталося цієї клятої повномасштабної війни... Я до деталей пам’ятаю 24 лютого 2022року, цей день закарбувався в пам’яті, як картинки чи якісь стоп- кадри. Рано-вранці, після прогулянки з собакою, тато сказав нам, що почалася війна, а далі - безліч телефонних дзвінків від родичів, друзів, від татових побратимів…. Родичі по телефону сказали, що з Бердянська на наше Запоріжжя летять ракети….

Ми зібрали речі, забрали собаку і поїхали кудись… А далі по дорозі було прощання з татом біля військкомату, тяжке прощання: невизначеність, тривога, розпач, безвихідь, страх. Матуся впала на коліна і плакала так сильно і так боляче. Я стояв в неї за спиною і серед сотень інших чоловіків і жінок, які були там разом з нами, я бачив тільки силует свого батька і чув голос моєї мами. Відчуття сили свого роду і визначеність своєї нації, самоідентифікація себе як особистості відбувається саме в ці моменти. Я запорізький козак, я вільний, я українець! Я безмежно пишаюся своїм татом! І дуже його люблю!

Відлік часу для кожного українця змінився. Спочатку пережили два дні, потім три, чотири, на п’ятий ми з мамою повернулися додому. Нас у під’їзді на той момент залишилось жилих три квартири, ми і двоє пенсіонерів. Гулко, нікого майже не було, а під вечір в комендантську годину ставало темно і страшно. Над нами жив дідусь Микола Петрович-інтелігент, справжнісінький професор української мови, його так і називали – Професор! Він викладав в медичному університеті, статний такий чоловік. Дідусь часто забігав до нас запитати про справи, розповісти про щось своє. Одного разу він зайшов до нас за новинами і розказав, що платив комунальні і з пенсії перерахував на армію п’ять тисяч гривень, солдатам, які сидять в окопах, які мерзнуть ночами, які там для того, щоб ми були тут.

На той час з татом зв’язку не було декілька днів… Мама, слухаючи Петровича, заплакала, вже тихо… мовчки, просто сльози текли з очей так рясно прямо на підлогу. Він знав чого так, перечекав, пригорнув до себе та лагідно як рідний сказав : «Не переживайте, діти, дочекаємося, усе наладиться, ми - українці, ми є міцний , єдиний народ і завжди ним будемо».

А наступного дня дід розповів, що якийсь ясновидець йому повідомив про швидке закінчення війни і наші всі залишаться живими, і кожен дочекається, і кожен повернеться. Він був такий щасливий від своїх слів і так щиро вірив у них, що ми повірили, і зараз віримо, навіть якщо тоді він це просто вигадав. Бо без віри жити не можна. Віримо й досі у пам'ять про нашого гарного сусіда, який до останнього подиху любив Україну, який щиро чекав перемоги…Професор помер у вересні 2022 року.

На 25-ий день ми з мамою знову проводжали на війну, цього разу мого дядька Ігоря, татового брата. Тоді в 2022 йому було 25 років, ми зростали з ним разом, він був і моїм дядьком і кращим другом, завжди веселий, позитивний, енергійний і модний, як говорять «одітий із голочки». Ігор в кінці лютого перекладними приїхав із закордону боронити свою Україну, бо він українець, бо ми, його родина - українці і не можна стояти осторонь, коли якісь люди, що перетворилися на орків вирішили перекреслити наш народ. Уже на перетині кордону в Україну він прислав повідомлення на вайбер: «Ви наше все!» Я безмежно пишаюся Ігорем!

Понад 600 днів йде війна в Україні, жорстока і тяжка для нашого народу, для нашої держави. Зруйновані долі, вщент розбиті міста і села! У кожного з них була своя українська історія, у кожного тепер свій український біль, за кожною назвою стоїть трагедія цілого народу: Маріуполь, Ірпінь, Буча, Ізюм, Харків, Херсон, Вінниця, Умань, Запоріжжя, Дніпро, Авдіївка, Соледар і болючий Бахмут, що крає моє серце частинами….. Нікому і нічому нас не здолати, ми згуртувалася в єдиний щит, ми як дерева, які сплелися корінням і стали такими міцними, що ніхто і ніколи не зможе розірвати наш код, нашу націю.

Зараз мені п'ятнадцять, за ці півтора року війни я виріс більше десяти сантиметрів, а подорослішав напевне утричі - за себе, за тата і за Ігоря. Це моя війна, це мені болить і прийде час я за все їх спитаю і за кожного вони будуть відповідати! Мій тато Олександр воює і далі боронить нашу країну, ми з мамою до сих пір дихаємо від повідомлення до повідомлення.. А Ігорю не втомлюємося писати непрочитані ним повідомлення всі ці місяці тиші, місяці болю, горя, що болить і не вщухає….Писати, хоч камінь розчавлює зсередини. Як можна таке пережити, осмислити і продовжувати вдихати повітря і зустрічати світанок?1 Я ще не знаю! Немає відповіді на питання і нема чіткого уявлення, як буде далі…Боже милостивий, збережи і поверни всіх живими! Ми чекаємо і живемо, віруючи в диво!

Я знаю, що настане той час, коли ми розквітнемо, коли зустрінемося всі разом, коли здійсниться мрія мільйонів українців і Україна переможе!

Слава Україні! Героям Слава! Слава моєму татові Олександру, моєму дядьку Ігорю і кожному їхньому побратиму, хто боронить, і тому, хто став безвісно зниклим, і тому, кого повернули на щиті!

Це моя війна….Це моя історія, яка пишеться дуже великою кровавою ціною….Мій біль, мій прапор, моя свобода в моїй Україні, люблю її понад усе!