Мені 64 роки. Я живу в Снігурівці, а прописаний у Червоній Долині. Під час окупації нікуди не виходив і не показував росіянам свій паспорт, бо вони забрали на допит мого товариша, який мешкав у Снігурівці, а був прописаний у селі. Коли в мене вимагали документи, я показував паспорт тракториста. Окупанти сказали, що з таким документом потрібно сидіти вдома – от я й сидів.

Росіяни розбомбили магазини відразу, як зайшли в місто. Аптеки не працювали. У лікарні не було медикаментів. 

Не було води. Я збирав дощову, пив її і готував на ній їсти, а загалом люди ходили до джерел.

Коли бомбили, ми з сусідами довго сиділи в підвалі. Я інвалід. Кілька разів хотів виїхати, але поки доходив до автобуса, то місць не було. Вирішив залишитися. Рідні виїхали. Син, зять, племінники й онуки на війні. 

Я радів, коли звільнили Снігурівку, вітався за руку з нашими визволителями.