Лимар Олександр Миколайович, 17 років, м. Харків, КЗ «ХЗОШ № 63»

Війна…коротке слово. Війна- це розруха, голод, сиріцтво,  сльози  матерів і плач дітей. Взагалі, я вважаю, що війна –це ганебне явище для  двадцять першого століття. 

Зараз я навчаюсь у 10 класі, вивчаю історію, цікавлюсь минулим нашої держави. Намагаюсь осмислити, що відбувається на  сході нашої держави. 

Я згадую 2014 рік, тоді я багато чого не усвідомлював, але добре пам'ятаю події. Я погано знав географію, тому не орієнтувався, де знаходиться Донецька область. Але коли на вулицях, у транспорті я бачив військових з величезними рюкзаками, то розумів, що воєнні дії десь поруч. 

Мені доводилось разом з батьками проїжджати блок- пости, які з’явились на межі нашої області. Солдати прискіпливо оглядали нашу машину, від цього було не по собі, адже ми не злочинці , а лише їхали до бабусі на свято. Від зустрічі з військовими святковий настрій вже не був таким святковим, адже їхня присутність на нашій території нагадувала, що десь зовсім поруч воєнні дії. Згодом  ми почали  звикати до тих постів.

Добре пам’ятаю день, коли вперше побачив на вулиці військові машини, але вони не їхали «своїм ходом», їх перевозили тягачі, бо вони були пошкоджені ворожими снарядами, від них пахло пилом і кров'ю, брезенти прикривали їхні «рани». Батько тоді сказав, що їх підлікують на заводі і вони знову поїдуть на передову. 

Це була весна, але радісного весняного настрою не було, мабуть, у всьому місті. Люди були похмурими і заклопотаними. Шикувалися довгі черги до банкоматів, продуктових магазинів. 

Моя родина теж почала закупівлю продуктів. Навіть у повітрі відчувалась якась напруга, усе частіше люди говорили про жертви, про терористичні акти, вживали таке не зрозуміле для мене слово «сепаратисти». 

Війна - це не один день… У мій клас почали прибувати нові учні, я радів цьому, але обличчя тих дітей не були радісними,  у них був статус – внутрішньо переміщені особи. Хто примусив цих дітей, наче маленьких пташенят, покинути тепле гніздечко,  рідну сторону? 

Тоді  діти ще сподівались, що скоро все закінчиться і вони знову побачать рідні домівки, рідні села, міста. Але тепер я точно знаю, що лише декому з них пощастило повернутись на свою батьківщину. Та і чи можна це назвати щастям?

Пригадую ще одну подію, яка залишилась у моїй пам'яті. Це збитий терористами літак з десантниками, які летіли з Дніпропетровська. Цей  довгий список імен на чорному фоні екрана телевізора. Тоді я усвідомив : це справжня війна! Про вбитих. поранених і зниклих безвісти повідомляли  в новинах щодня.

Згодом на фасаді нашої школи з’явилась меморіальна дошка з прізвищем загиблого в зоні АТО  Литвиненка Ю.Ю., який був випускником нашої школи. Пам'ятаю, як у супроводі військових на шкільне подвір'я зайшла жінка, мені здалося, що вона ледь трималась на ногах від горя, а поряд  була маленька дівчинка, яка  горнулася до неї. 

Я пам’ятаю повні горя і сліз очі цієї жінки-матері загиблого воїна. Як я потім дізнався. що дівчатко те маленьке – сирота, вона втратила батька в зоні АТО. Тепер щорічно вони приїздять до нашої школи восени, аби вшанувати пам'ять Юрія, він був єдиним сином у матері. а війна забрала його. А скільки таких сімей тепер по всій Україні! На нашому міському кладовищі  є алея, на якій поховані загиблі в зоні АТО  воїни , над їхніми могилами майорять українські прапори. Проїжджаючи повз цвинтар, я бачу, що «небесна рота солдат»  стає чисельнішою.

Коли ж закінчиться ця війна, яка триває вже довше, ніж Друга світова?

Хто має зупинити це божевілля? Я вважаю, що це питання вже давно потрібно вирішити шляхом домовленостей. Досить смертей, руйнувань, страждань. Україна повинна розвиватись і процвітати! Бути єдиною і самостійною! А діти, її майбутнє, мають жити під мирним небом на своїй землі!