Бірюкова Марія, 13 років

учениця 8-Б класу Костопільського ліцею №1 ім.Т.Г.Шевченка Рівненської області, Рівненського району

ПІП вчителя, що надихнув на написання есе – Бирда Лілія Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна… ,  навіює страх, смуток, злість, невизначеність… Для моєї сім’ї війна розпочалася ще у січні 2015 року. Саме в цей день мій тато став на захист нашої країни, а моя мама залишилася із трьома неповнолітніми дітьми. Найважче, зі слів мами,  було усвідомлювати, що тато перебував у найкритичніших точках: Луганська та Донецька область. Саме тоді він зробив вибір – захищати Україну.

Тато не приїздив ні на дні народження, ні на інші свята. Коли це ставалося – це був найголовніший подарунок. Я ще й досі пам’ятаю, коли мені було чотири роки, у день Святого Миколая мама прийшла забрати мене із дитячого садочка, а за нею зайшов тато. Тоді моїй радості не було меж.

У грудні 2015 року мама та тато вирішили прийняти до нашої родини хлопця із міста Попасна. Саме це місто є однією з найгарячіших точок України. Його рідні та близькі втратили будинок, майно. Ми намагалися дати хлопчині не тільки прихисток, а й родинне тепло, затишок та любов.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Насправді в той день всі думки були лише про тата, я дуже хвилювалася за нього. Зв’язку з татом не було… Сирени, тривожні ночі, які тягнулися, мов вічність, щоденні молитви і довгоочікуваний хвилинний дзвінок: «Я живий! Зі мною все гаразд! Як ти, як діти! Люблю, цілую!». І знову мертва тиша на декілька тижнів, мамині сльози, молитви.

   25 лютого мій дядько Любомир теж вирішив вступити до лав ЗСУ. Вдома залишилася дружина та маленький синочок. Бабуся дуже хвилювалася, плакала, але відмовити не змогла. Жінкам  у родині залишалося тільки чекати.

  Коли почалася війна, моєму братові Дмитру було чотирнадцять. Сьогодні він захисник, військовослужбовець у лавах ЗСУ. Він захищає Україну і це було його рішення. Я горда, що маю такого  братика, адже  можу спокійно продовжувати навчання, займатися улюбленими справами, а головне – волонтерити і допомагати у міру своїх можливостей тим, хто там, далеко від дому боронить нашу землю, наш спокій, наш сон.

  Сьогодні я сприймаю все по-іншому, по-дорослому. Адже уся моя родина стала на захист України і наближає перемогу.

Так, уся! Моя мама працює госпітальєром на місцевому полігоні. Навчає надавити першу домедичну допомогу тих, хто завтра захищатиме рубежі нашої держави у гарячих точках. Сестричка, котра уже під час війни обрала собі майбутню професію і мріє стати психологом та допомагати  нашим героям долати посттравматичний синдром.

  Дуже важко жити зі страхом та переживаннями за своїх рідних; пересиджувати повітряні тривоги у підвалі; кожного дня чекати хороших новин від наших захисників; читати страшні, шокуючі новини у соцмережах… Ми усі віримо і чекаємо перемоги. Віримо у сили ЗСУ: простих, чесних, відважних, люблячих, щирих синів та дочок нашої України! А я далі мрію знову зустрітись, за нашою традицією, усією родиною за недільним святковим столом у бабусі.

  Все буде Україна! Перемога буде за нами!