Ми працювали, було все добре. Діти ходили до школи, старший син уже працював. 24 лютого все обірвалося. Роботи не стало, син став безробітним, мама захворіла і померла під час окупації. 

У перший день війни мені зателефонувала мама з Херсона і сказала, що стріляють. Ми були в окупації, не змогли виїхати. У мене мама злягла на нервовому грунті, свекруха хвора. Я не змогла залишити собак. Вже зібрала речі, щоб виїжджати, але глянула їм в очі і зрозуміла, що нікуди не поїду. 

Питної води не було, як і світла. Не стало медикаментів. Ми пили дощову воду з криниці, до якої вона стікала. До річки ходили, до стумочків. Звідти носили баклажками воду. Якби не та річка і струмочки, у нас би місто загинуло, тому що не було ні води, ні світла, ні їжі. За рахунок того, що у кожного своє господарство, позалишалася якась консервація, картопля, курка. У мене коза, завдяки якій ми не повмирали. Я дитині збирала молоко, і каші варила, і намагалась зробити сир. На сиворотці пекли коржі. І сусідів-пенсіонерів годувала, і собак.

У нас на цілій вулиці не було нікого - всі повиїжджали. Залишили на мене своїх собак, збіжжя. Я щодня надворі на пічці варила по три-чотири двовідерних каструлі дерті. У моєму підпорядкуванні було вісімнадцять собак, плюс до двору прибігали, бо всі були голодні. Дуже багато у людей покрали домашніх тварин, порозграбовували будинки. Чеченці у сусідів поцупили баранів, з'їли. Крали корів. Бродячі собаки заходили у двори і рвали курей, качок, гусей. Але ми вижили. 

Окупанти давали гуманітарну допомогу: по кілограму гречки і борошна, банку тушонки і банку рибної консерви на родину. Це було двічі. Я мусила брати, бо у мене дитина, потрібно було її годувати. 

Вороги до мирних жителів ставилися по-різному. Багато постраждалих. Мого друга-підприємця забирали у Херсон, три дні катували: вдягали шапку на голову, руки позаду зв'язували і головою били об залізні двері. Відбили легені, відбили все. Коли його випустили, він на попутках добрався до Снігурівки. Прийшов до куми, яка його заховала у себе і лікувала - додому привозила медсестер. Коли нас звільнили, він пішов воювати. Сказав, що не зможе рашистам цього пробачити. Поки він був у катівні, з його дому повивозили все. Постріляли свиней на подвір'ї, вивезли баранів і смажили шашлики у місцевій сауні. Вона була зачинена, але росіяни все повідкривали, повибивали двері. 

У мене по сусідству один орендодавець, то у нього вивезли всю техніку, десять тон насіння. Вивезли вантажні машини. У сусіда теж забрали. Приходили до людей, відчиняли двері, брали що хотіли. Забирали машини. 

Головне було не потрапляти окупантам на очі. Я не випускала з двору ні чоловіка, ні дитину. Cама ходила, намагалася якось вижити. Ділилися з кумою чим могли. Їздила на велосипеді, очі опускала. Мене зупиняли двічі на блокпосту. Запитували: чому ви тут їздите? Я відповідала, що везу до бабусі воду чи молоко. Клала у велосипед пляшку води і розповідала, що її потрібно відвезти до старенької бабусі.

Про мого сусіда хтось сказав, що від координатор. Багато стукачів було, які вітали "русскій мір". Орки його прив'язали до стільця, облили голову одеколоном і підпалили йому волосся. У нього воно загорілося. 

Дівчат не ґвалтували, але бажаючих погуляти з окупантами було пів міста. Був місцевий магазин, куди возили з Херсону товар, алкоголь, але там були скажені ціни. Наприклад, туалетний папір коштував 50 гривень. У росіян було дуже багато грошей. Ми стояли у черзі і купували хліб за 25 гривень, а орки відразу скуповувалися і на три, і на п'ять тисяч. А під магазином уже сиділи дівчата і по 15, і по 17 років, і жінки по 40 років, на них чекали. Загравали з тими рашистами. А скільки жінок з ними повтікали, коли вони відступали. Окупанти їх уже вивозили 7, 8 і 9 листопада. Де вони, що з ними тепер, невідомо. Дуже багато повтікали людей на той берег разом з росіянами. Здебільшого ті, хто причетні до їхніх злочинів. 

Ми намагалися з дому і з двору не виходити. Я швиденько годувала собак, стежили за сусідськими дворами, щоб усе було добре. 

Родичі, які тут, в Україні, стали рідніші набагато і турботливіші. Допомагають хто чим може. А з ріднею з росії ми припинили спілкуватися, тому що ми опинилися по різні боки барикад. У них там немає ні співчуття, ні розуміння. Сестра зателефонувала брату на Північ і повідомила, що мама померла. Ми навіть не змогли поїхати на похорон, тому що були в окупації. Мій старший син її сам ховав у Херсоні під обстрілами. Коли трубку взяла дружина брата, вона сказала, що на нас летять бомби добра. Сестра послала її слідом за руським воєнним кораблем і заблокувала і брата, і його дружину. Для нас більше не існує родичів у росії. 

Те, що ми переживаємо, неможливо пробачити. Цієї ночі у нас літали шахеди, а на Великдень на нашу громаду запустили десять ракети С-300. У нас загинуло двоє дітей по 17 років, хлопчик і дівчинка. Вони йшли до церкви паски святити, а їх убили. Сьогодні похорон. Херсон бомблять безперервно. Це жахіття. 

Я з дитиною і з собакою прожила у підвалі до червня, коли ми були в окупації. Чоловік був у будинку, сказав: як буде, так і буде. А я ховала від обстрілів дитину. Ночами окупанти їздили по вулицях із зеніткою. Ставали з нею на якійсь вулиці, швидко стріляли і від'їжджали, і так - у кілька місць. Потім між собою починають розборки: чеченці з "днрівцями". І у тих міномети, і у тих. Стріляли ними в один одного, міни летіли по всьому місту. Будинки руйнували. Всього не розповіси за всі вісім місяців окупації. 

У нас дві школи розбомбили вчора. Влучили у церкву, у дім культури. Сволота та й годі. 

Попри все, люди потроху повертаються додому. Життя налагоджується. Дякую місцевій владі, що дає гуманітарну допомогу. Червоний Хрест допомагає, і від вашого фонду також є підтримка. Всі допомагають, як можуть.