Єлизавета Дяченко

Любомирівський ліцей, 10 клас

Учитель, який надихнув - Субота Анна Вікторівна

Війна. Моя історія

23 лютого 2022 року…

То був звичайний день, звичайний вечір… Мама пообіцяла приготувати щось смачненьке у четвер… Ми з братом додивилися чергову серію улюбленого мульт-серіалу та пішли спати…

24 лютого…

Прокинулася від того, що мама дзвонить татові і, плачучи, промовляє: «Зайчику, війна! Що ж тепер буде?» Тато на заробітках. Там, де він був на годину менше, ніж в Україні. Стало страшно, тому, що я читала про війну, та й в школі часто розповідали про Велику Вітчизняну. А ще не зрозуміло… Незрозуміло, як це війна? Що робити?

Мама пішла на роботу і наказала при будь-якій небезпеці бігти до підвалу. Ми з братом до обіду дивилися новини, слухали радіо. Щось прогуркотіло над хатою… Через деякий час прибігла мама, дуже налякана, плакала. Виявилося, то дуже низько пролетіла ракета, мама перелякалася за нас…

1 березня…

Мама на роботу не ходить, вікна майже увесь час закриті пінопластом. Тому дзвінок від бабусі о сьомій ранку насторожив. Мама сказала їй: «Я зрозуміла», і вже до нас- «Швидко вдягайтеся у тепле і бігом до підвалу, колона орків за селом!» Було дуже страшно сидіти майже в темряві. Прийшли сусіди. Мама час від часу виходила на «розвідку», фотографувала техніку та відправляла знайомому із ЗСУ. Незрозуміло… Чому мені досі незрозуміло, як звичайні люди прийшли до таких самих людей і убивають їх… Чому мама майже не спить я уже зрозуміла, вона глухне і боїться не почути небезпеку і швидко не зреагувати. Допомагаю тим чим можу… Вона каже, я різко подорослішала…

29 березня…

Вокзал. Перон. Як у вірші, соромно, але не пам’ятаю назву і автора. Більше двох тисяч людей. Сирена виє, не змовкаючи. У нас з братом у кишенях листочки з адресами і телефонами родичів. А також суворий наказ мами ні при яких обставинах не розривати рук, міцно триматися один за одного. У неї самої на руці ручкою написано якісь цифри- то наче «черга» на евакуаційний потяг. Десь в далечині чутно гуркіт і постріли… Тепер я розумію, що таке війна- це ненависть. Ненависть до загарбників, до усього, що гуркотить та літає, стріляє та вибухає. Боюсь цієї ненависті у своїй душі, але нічого не можу не зробити із собою. Я ненавиджу їх, отих нелюдей, які забирають моє дитинство, тут і зараз. Я не хочу дорослішати так швидко. Я не хочу думати про щось погане, але не можу. Ненавиджу!

У потягу спекотно… Немає де лягти, сісти і то не дуже зручно. Вагон прийняв у себе десятикратну кількість пасажирів. Темно, тому що вимкнуте світло і, знову ж таки, суворо заборонено вмикати телефони. Довше стоїмо, ніж їдемо. Безперервно плачуть маленькі дітки, стогнуть і моляться бабусі. Хоча, моляться усі… Я не знаю молитв, але «Отче наш» нон-стопом крутиться у мозку. Дуже хочеться пити.

Хмельницький… Стоїмо дві хвилини. Чуємо крики і проходу «пішли» пляшки з водою, кульочки з пиріжками- то волонтери відстоюють свій «фронт». Ніколи не пила смачнішої водички!..

1 квітня…

Кордон… Якийсь добрий дядечко роздавав цукерки і гарячий чай. Мама сказала, то польський митник. Оті, польські, вони усміхнені, намагаються підняти настрій, якого давно немає (хочеться забитися у куточок, щоб ніхто не знайшов і плакати, плакати…) Наші прикордонники не

посміхаються, у них жорсткий погляд, змучений вигляд; я зауважила, що вони намагаються не дивитися на нас, дітей. Чому? Можливо колись зрозумію…

Я дійшла висновку що подорослішала; за тридцять шість днів, здається, подорослішала на все життя. У мене з’явилося відчуття відповідальності за себе, брата, маму… Так, саме за неї хочеться піклуватися, особливо людина, яка на своїх тендітних плечах тримає вантаж відповідальності за дві сім’ї, за четверо дітей; яка провезла нас через усю країну і не стулила очей. Вона перестала їсти, каже, що не хоче і віддає нам. І зараз стоїть поруч, міцно тримає за руку і віддає свою куртку, бо ми змерзли, сама ж залишаючись у кофтинці…

Я зрозуміла, що таке війна. Це не тільки ненависть. Це героїзм наших ЗСУ, наших соколів; це допомога та піклування волонтерів; це прийти на допомогу сусідові; це самовіддача та самопожертва найрідніших…

Війна- це жах, від якого так хотілося б уберегти майбутнє своє, своєї держави, своїх дітей… Війна- це наше неспокійне, невимовне сьогодення.