У Маріуполі Альона виживала разом із 9-річним сином, чоловіком та його матір'ю. 

"Думки про те, що завтра може не бути їжі, дуже лякали. Емоцій не було. Було виживання. Ми знали, що повинні дбати про дитину та один про одного. Нам говорили: "Ви можете їхати, але гарантії того, що виживете, немає". Здавалося, що така ситуація про всій Україні. Ми не знали, куди бігти. 

Вулиця Покришкіна, 16. У будинок прилетів снаряд. Люди несли в килимах вбитих. Тоді я зрозуміла, що у кожного з нас може не бути шансу на виживання взагалі.  

23 мікрорайон. У чорному диму. Горіло все. Картина страшна. 

Вночі 15 березня снаряд потрапив у сусідню квартиру. Почули, як розбивається скло. Ми побігли до дитини. Він був з бабусею. Він накрився ковдрою з головою. Скло врізалося в стіну. Уламки впали на ковдру. 

Ми пили каву. Почули літак. Вибігли в коридор. Удар в квартиру свекрові. Контузія. Почалася пожежа. Гасити нічим. Ми всі разом вижили. У сина був кролик. Свекров із сином спустились у підвал, а ми піднялися до квартири. Кролик був вбитий. Ми вирішили їхати. Але чи вдасться врятуватися, не знали. 

16 березня виїхали. Бачила, що будівля драмтеатру розбита. Все димить. Навколо висять дроти. Доріг немає. Їхали по узбережжю. Чи є коридор, не знали. Бачили розбиті автівки. Тільки вночі доїхали до Мангуша. 8 км їхали 13 годин", - розповіла жителька Маріуполя Альона.