До війни було нормальне життя, як у всіх: працювали, була дача і автівка. Був чоловік живий, діти поруч. Саме це згадується найчастіше. Ми ніколи не думали, що так буде.

Зараз я живу сама, чоловік помер, маленька пенсія. Весь цей час нікуди не виїжджали, діти теж не виїжджали. Тільки донька виїжджала ненадовго до Харкова. До старшої доньки прилетів снаряд – вилетіли вікна.

Коли почали бомбардувати, люди мирно сиділи. Ми сиділи на лавці, а потім, як бомбануло! Діти кинулися тікати, жінки кричали.

Війна змінила нашу можливість пересуватися. Сестра живе з того боку, а я не можу поїхати. Там знаходяться могили, у Попасній жив брат чоловіка, він помер. Нікуди не поїдеш, сил уже немає і ніякі нерви.

Коли в Дебальцевому був котел, ми відчували тільки страх. У підвалах сиділи, як десь щось – сіпалися. Як почалася війна, то й радості вже ніякої, пенсії маленькі.

Дякую, що допомагав Фонд Ріната Ахметова. Ми отримували ще польську гуманітарну допомогу, Карітас давав ліки, була французька допомога. Ця підтримка була дуже важливою, я лікувала чоловіка від раку.

Як нас бомбили, коли в Дебальцевому робили котел! Була п'ятниця, тринадцяте число. Це страх Господній! Люди йшли з роботи, темно, крик, шибки побиті, все вилетіло. Це страшно. То був найстрашніший день.

Перемир'я підписували, а доньці влучило до будинку. У зятя всі ноги були побиті шибками, як решето. Ми думали, що його вбило. Це було 19 березня 2015 року. Теж дуже страшно.

Я ліфтер, усі поїхали, а по нас стріляли. Ліфти ввімкнулися, і я бігала під бомбардуванням їх відключала.