Я з села Першотравневе Миколаївської області. Мені вже 75 років минуло, я жінка стара. Мій єдиний онук служив за контрактом.

Як почали стріляти, я нічого не зрозуміла. Подзвонив онук і каже: «Почалася війна. Йди до тітки, не сиди сама». І поки я не пішла до неї, він не заспокоївся. А наступного дня чи через день пізно ввечері подзвонив і каже: «Ти мене чуєш?» І обірвався зв'язок. Потім знову додзвонився: «Ти мене чуєш?» Кажу: «Чую, сонечко, чую». І все. Більше він зі мною не зв'язувався. Знаю, що в полоні – і все. Оце мені найбільше запам'яталося. 

Тоді йшли танки, машини. Ми ховалися, не хотіли виходити на вулицю, бо боялися тих потоків техніки. А ще - літаки. Як кинули бомбу в кінці села, то в мене вікно вилетіло відразу.

Найбільше шокувало оце бахкання, коли стріляли. У мене вікно вибите, у доньки теж. Наше село було окуповане рашистами. Я в хаті сама ночувала. І коли починали бахкати, я не розуміла, чи в погріб ховатися, чи сидіти в хаті. 

Донька виїдзжала з зятем, а я - ні. Росіяни по хатах ходили раз чи два, але нічого не забрали. Та в мене нічого й не було. Давали нам солярку – качати воду. Багато людей перейшло на їхню сторону. 

Я впала, як корову доїла. Забилася. Приїжджав російський лікар. Вони приїхали машиною, солдати не зайшли навіть у двір. А той лікар зайшов у веранду. Думали, що ребро пошкоджене, бо я не могла ні дихати, ні сидіти до пуття. Лікар оглянув мене і сказав, що перелому нема. Зробив укол і сказав: «Я теж українець. Поки вони не чують, я вам скажу. Я з Запоріжжя». Спитала, чого ж він пішов із нами воювати, якщо українець. А він говорить: «Бо я жив у Ставрополі в батьків. Там вивчився на лікаря». У нього хтось із батьків – росіянин. 

А ліків у нас не було. Їздили, купляли. Тепер, як українці прийшли, усе дуже добре стало. Приїжджають лікарі до нас, обстежують, ліки дають. Ми за це дякуємо. Наша Степанівна – голова, чи як її правильно назвати, – про людей дбає. 

Хотілося б, щоб війна зараз закінчилася, щоб її вже не було. Ми садимо городи, картоплю. Сподіваємося, що все буде добре. Наша Україна – найкраща, і ми переможемо обов'язково. Наші хлопці не здадуться. А мені б лише внука звільнили, а більше я нічого не хочу.