Мені 46 років. Я вдома, у селі Капулівка Дніпропетровської області. Донька зранку прийшла і сказала, що війна. Паніка була відразу, але взяли себе в руки та й живемо.

Найгірше було з водою, з їжею проблем не було. Важко без води, і городи пропали. Питну воду, звісно, завозять в села, але мало.

Шокувало, що таке робиться. Тим рашистам не жалко нікого. Обстрілюють Нікополь кожен день, ну і ми попадаємо під все це. Тільки сльози і біль. У нас горе велике в сім’ї - племінник загинув.

Всі на нервах. Сльози, біль - от таке. Як обстрілюють, то взагалі всі на нервах, ховаємося по підвалах. Підтримуємо один одного, тримаємося. І ліки п’ємо, але все одно психологічно дуже важко. Надіємося на перемогу, на наші ЗСУ. Хочеться, щоб швидше війна закінчилася.