Я живу в місті Слов’янську. Працюю в санітарній службі. Але транспорту немає, на роботу не дістатися. Тому працюю дистанційно, робота є.

У перший день війни я була на роботі. Почали гудіти сирени. Усі були в шоці, перелякані.

Найважче – те, що діти й онуки поїхали до іншого міста. Не передати словами. Дуже тяжко.

Я лишилася сама. А брат зі своїми поїхав із Бахмута. Не знаю, куди вони будуть вертатися. Плачуть, хочуть додому. А куди вертатися? 

Нам тут допомагають, видають гуманітарку. Вода є, газ є, світло є. Наче й війни немає.

Але як почнуть стріляти – страх панічний. Я ночами не сплю, ходжу по хаті, молюся. Хоча тут мені є куди сховатися, є погріб.

Коли закінчиться війна? Я чекаю завтра! Хотілося б скоріше. Але ж від нас нічого не залежить.