... На Петра і Павла бомбили літаки. Ми ховалися в підвалі, ще ноги були [жінка зараз не ходить]. Наш будинок постраждав, вилетіли вікна. Ми відновлювали своїми силами, допомагали діти.

Сиділи в підвалі, коли щось було, коли тихіше – підеш в магазин, купиш ковбаски на бутерброд, наллєш в термос чайку або водички. Усе було…

Звичайно, нервували. Як починали стріляти – не знали, куди подітися. Коли підірвали що там танки підривають, я завмерла перед вікнами. Думала, і жити не буду. Сховалася в туалеті, щоб залишитися в живих. Потім тиша, а вранці встали – тільки гільзи валялися прямо під вікнами.

Як починали стріляти - не знали, куди подітися

Зараз теж стріляють, іноді і вночі від цього прокидаєшся. Я пережила вже одну війну, я з 1937 року. Пам'ятаю, як почалася та війна і ми ховалися. Так і зараз з сусідами були в підвалах, сиділи як на голках. Зараз живеш і боїшся, думаєш: «Господи, нікуди не втечеш». Вже що Бог дасть... Калікою жити не хочеться...

Ми отримували гуманітарну допомогу. Спасибі, що її давали, особливо памперси, бо я лежача.