Василенко Софія, 15 років, КЗ ‘’Феськівський ліцей’’

Есе "Один день"

Зима 2014 року… Відгриміли новорічні свята. Ось-ось, і ми вже готуватимемося до 8 Березня. Мені лише 8 і на святі буду виступати світлим янголом. Але події, що розпочалися 20 лютого, змінили не лише історію, а й свідомість багатьох українців, чорним демоном увірвалися в наше безтурботне життя… До школи ходили з острахом. Нічого не святкували.

Кожного вечора дід із батьком дивилися по телебаченню новини. Пам’ятаю, що по всіх каналах лунали слова: майдан, Небесна сотня, тітушки, зрада, агресія, війна, добровольці, волонтери… Потім було захоплено Крим, частину Донецької та Луганської областей окуповано, Іловайський котел, бій кіборгів за Донецький аеропорт…

Здавалося, ніби живемо у двох реальностях. Одних забирали на фронт, інших на воєнні навчання, в деяких сім’ях вже поминали загиблих. Це був лише початок, страшний початок, який і до сьогодні не має кінця.

Страшно було за батька, бо він опинився на заставі, потім захищав позиції Щастя. Бабуся хвилювалася за молодшого сина, який жив на Луганщині зі своєю вагітною жінкою. Вони прийняли важке рішення: переїхати до нас у Харків.

Знаю, що до мого міста втекло дуже багато біженців. Шкода цих людей. Їм довелося покинути свої будинки, господарство, роботу, усе, що наживалося роками, передавалося в спадок. Велика кількість знайомих батьків пішли в АТО захищати нашу країну, і два роки тому на Луганщині опинився чоловік маминої сестри. Завдяки героям, які свідомо захищають кордони України, сьогодні ми живемо у відносному спокої. Спасибі їм, нескореним, безстрашним героям, патріотам, воїнам…

Мені вже 15. Час стрімко летить. Дитинство пройшло в страху. Поспішали жити. Хотіли швидше подорослішати. Боялися болю від утрати, не мати рідного дому, не встигнути довчитися, не відчути першого кохання, не мати можливості говорити рідною мовою… Було страшно за всіх і за все.  Так хочеться жити в мирі, радіти літнім вечорам, зустрічати осінні ранки, відзначати зимові свята, милуватися весняними світанками. Так хочеться…

Я сподіваюся, що у нашій країні буде мир. Він такий бажаний, як ковток свіжого повітря. Спасибі вам, наші герої-захисники, відважні воїни, ті, в чиїх жилах тече козацька кров.

У нашій школі на вашу честь часто проводимо акції «Привітай учасника АТО», «Вечір спогадів», круглі столи, лекції, зустрічі на які запрошуємо учасників бойових дій. Ми пишемо листи та малюємо малюнки, проводимо благодійні акції, складаємо вірші, вшановуємо пам'ять загиблих та вітаємо тих, хто повернувся живим. Вважаю, що це найменше, що можемо зробити для героїв, які захищають нас. Слава вам і низький уклін!

Пишу есе, а на вікні бачу білого голуба. Посміхаюся. Так ти і є той, хто принесе мир на українські землі. Відчуваю, що так невдовзі й буде. Вірю, бажаю, сподіваюсь!