Мені 31 рік, ми з Афанасіївки Снігурівського району. В мене чоловік і троє дітей.

Ми вже зранку про війну дізналися з інтернету. Нікуди не виїжджали.

Найбільше шокувало, коли я вперше почула обстріли. Дуже сильно злякалися і ми, і діти.

Найбільша трудність - це страх. Я дуже переживала за дітей. З їжі було щось своє, запаси. Криниця у дворі стоїть. Тільки світла не було, а так - можна було жити. Роботи немає ні в мене, ні в чоловіка. Сидимо без роботи. Психіка постраждала, звісно: я і зараз, як щось почую, то вже страшно, вже всю трусить.

Про майбутнє навіть не думаємо -  ще війна йде, і коли вона закінчиться, ніхто не знає.