Мене звати Ірина Олександрівна. Я з Херсону. Психологічні травми, нерви, розлади, частково зруйноване житло, переїзд до іншого міста, постійні сльози під час окупації - це принесла війна....

Вийшли ми з тривожними чемоданами на вулицю, люди кажуть, що аеропорт взорвали, вокзал також, на трасі повз Чорнобаївку - не виїдеш. Машини у нас не було. Тому ми пішли до укриття в тролейбусному управлінні, яке пару метрів від мого будинку, а охорона нас не пустила, бо це тільки для керівництва. От так ми і повернулися додому, заклали всі вікна усім, чим можна. Облаштували спальне місце в коридорі, спали одягнуті, щоб раптом що, голими по вулиці не йти. 

24.02.2022 о 6 ранку подзвонила тьотя з Києва і сказала, що війна. Розбудила я доньку, щоб вона збиралася, а у неї очі сонні, вона нічого не розуміє і хоче спати. Але коли почула перший вибух, очі дуже округлилися. Почала дивитися сторіси, новини - і плакала.. 

Найстрашніше було 24.02.2022 - війна, виходиш на вулицю, аварії, пробки, взриви, місцевий транспорт не ходить, кожен сам за себе, укриттів немає. Я, моя мама і моя малишка перелякані, посеред дороги. Писалася в ліжко, гризе нігті, то надмірний апетит, то нічого не їсть.

Під час окупації було дуже важко. Продуктів не було, магазини розпродували, що мали, черги були на пів дня, товару в руки продавали в кілька штук , максимум до 5 одиниць. На полювання за продуктами чи медикаментами була з 9 ранку до 13 години. Магазини грабували, розстрілювали, аптеки розкладати. Черги неймовірні. Із гуманітарних продуктів завод Данон привозив по районам в один із магазинів свою продукцію, роздати безкоштовно, із-за безнадії та відчаю люди кидалися на ті продукти, драки, жах.

Як памʼятку, я зберігаю поштову марку звільненого Херсона. Після деокупації мого рідного міста нам подарували в знак підтримки цю поштову марку.

Дитинство моєї донечки Софії припинено, вона налякала і зламана.

Боротьба! Під час окупації, після того, як горів наш торговельний центр "Фабрика", в пошуках їжі, проходили повз тіла людей, які напередодні ввечері опинилися не в той час і не в тому місці. Коли покидали окупацію, проїжджали повз "мільйон" пунктів їх контролю, де на тебе були націлені купа автоматів та дула з танків, проходили досмотр, де кожен дивився на тебе і запитував, чим є поживитися (цигарки, алкоголь, їжа). І як же ми плакали і раділи, коли цей жах закінчився і, під'їхавши до чергового озброєного чоловіка, почули: "Слава Україні! Дівчата, не бійтеся, ви в безпеці!"