Ольга Іванівна хворіє на діабет, тому від евакуації, без перебільшення, залежало її життя

Мені 56 років, маю інвалідність – хворію на цукровий діабет. Жила в Харківській області у селі Коробочкине.

В перший день я була вдома. В мене сім’я. Маленькі онуки були. Ми сиділи в підвалі. Потім почалися такі обстріли, що потрібно було виїхати. Ми переїхали в друге село, а 1 квітня розбили мій дім повністю.

Труднощі були з усім: їжею, ліками, проживанням. Найбільше було страшно, коли бомбили, а ще страшніше, що без інсуліну залишалася. Якби не було волонтерів, то я б не вижила.

Найбільше шокувало, як вибухали бомби, літаки літали, в хатах вікна і двері вилітали. Війна на нас дуже вплинула і психологічно, і морально, і фінансово: ми залишилися без нічого. В чому були, в тому і їхали.

Евакуацію я навіть не дуже пам’ятаю, бо в мене приступи були. Ми винаймали людину, яка нас вивезла в Полтаву. У нас було часу дуже мало - максимум 30 хвилин, щоб виїхати до обстрілу. Вже коли виїхали, почався обстріл - і перед машиною падало. Ми дивом виїхали, але в тому селі, куди ми потрапили, було не краще, тому прийшлося їхати до Полтави.

Надіємося, що війна закінчиться скоро. Хочеться бачити наше майбутнє чистим, світлим, без війни, щоб трошки підлікуватися. І щоб я не помирала так, як я кожен день помираю. Звісно, щоб без війни.