Лідія Іванівна відмовилась виїхати до онуки в Германію. Залишилась у Дніпрі і волонтерить, незважаючи на поважний вік

Живу я в Дніпрі. Мені 81 рік, я і другу світову війну пережила дитиною, і зараз переживаю. Дуже мені жалко усіх наших хлопчиків, які гинуть. Отим, що бомблять, нехай назад все повернеться. 

У перший день - ой, кажуть: «Війна, бомблять прикордонні території, на Київ ідуть, Бучу розбили». Це страшно було! Ніхто не вірив, що воно піде на нас. Звісно, переживали, за усіх переживали. Ніхто не очікував цього, всі плакали, дивилися телевізор.

Не було у нас води, світла не було. Ну, ми це пережили. В нас у дворі колонка, ми тут брали воду. Генератор купили. Нічого, перетерпіли. Якби тільки війни не було, а так - все можна пережити. Їжу нам давали. Пайки давали. І від Фонду Ріната Ахметова, і від нашого депутата отримували. Так що не було проблем з їжею.

Шокує, що усе розбиває і усіх убиває: і мирних, і воїнів наших. У нас тут дім розбомбили на Перемозі: скільки людей постраждало! Все бомблять: і водоканали, і електростанції – я весь час у шоці.

Зараз, слава Богу, трошки все налагодилося. Я не виїжджала. Онучка мені пропонувала - вона в Германії, а я кажу: «Одну війну пережила - і цю переживу. Німців бачила в першу війну, так що не треба мені виїжджати в Германію їх бачити».

Чекаємо перемогу. Ми тут для нашої армії все плетемо, в’яжемо. То ми допомагаємо і чекаємо на перемогу.