Лікар-травматолог Дмитро Пастернак розповідає про місяці роботи в міській лікарні № 3 міста Маріуполя в умовах постійних бомбардувань і відсутності необхідних медикаментів та обладнання.

Незважаючи на немислимі умови, йому вдалося врятувати десятки життів. Почуття обов’язку та турбота про поранених мирних жителів до останнього змушували залишатися на роботі.

24 лютого змінило все життя, так. Справді, звістка про широкомасштабне вторгнення, скажімо так, поставила нас у певні нові умови.

З 24 лютого до 5 березня я працював у 17-й лікарні. Це обласна лікарня Маріуполя. Відділення травматології, в якому я працював, надавало допомогу постраждалим, пораненим жителям України, мирним і військовим, скажімо так, солдатам ЗСУ. У зв’язку з тим, що було важко добиратися на роботу та була постійна ситуація з постійним обстрілом міста, було прийнято рішення надавати допомогу постраждалим на базі 3-ї лікарні, у корпусі онкології. І у зв’язку з тим, що я жив поряд, буквально за 15 хвилин ходьби від цього корпусу, то я на це погодився з великим задоволенням, бо ходити на 17-ту пішки — можна було потрапити під артилерійський обстріл. Тому 5‑го числа я працював у корпусі онкології 3-ї лікарні.

Моя сім’я була вдома 5-го числа. Моя сім’я, мої друзі, ми спускалися ночами, коли були сирени ще, спускалися до підвалу п’ятиповерхівки там, де жили мої родичі, бо в мене не було підвалу. Після мого приходу на території 3-ї лікарні було бомбосховище. Це той самий бункер, як ми його потім називали, велике бомбосховище із часів холодної війни, побудоване на випадок ядерної війни.

Там була система вентиляції, система водопостачання. Цікава річ. Велика... ну природно, воно було побудовано ще в 60-х роках минулого століття, ось. Ну, воно в результаті зіграло свою роль.

Коли я перейшов до 3-ї та перевів свою сім’ю, друзів і сім’ю своїх друзів, 9 березня — це бомбовий удар, залізна бомба впала між корпусами онкології. Виходить, за корпусом онкології у дворі, виходить, між клінікою дитячою та пологовим будинком — там величезна вирва у два людські зрости…

Повилітали всі вікна, повністю було все знищено, що було на вулиці. Там були автомобілі, були люди. Потужний вибух такої сили, що було здерте все облицювання з будівель, тобто це був авіаудар. Якби ця бомба потрапила до будівлі, вона б склалася, як картковий будиночок. У пологовому будинку знаходилися породіллі, знаходилися жінки, яких вивозили, і поранені. Не можу сказати точно, [коли] цього дня зранку були удари по пологовому будинку; літаки бомбили постійно, ось на вході прямо, скільки всього було містом, я не знаю.

У мене другий день народження був 9 березня, я був поруч. Поруч радіологія, де були повністю заряджені так звані гармати для лікування… рентген-опромінення.

Якби ця бомба потрапила в радіологію та розвалила радіологію, це був би маленький Чорнобиль у центрі міста.

Про це теж мало хто говорить, ця будівля радіології теж розташована поряд, біля лікарні. Частково постраждала будівля, бо вона закрита іншими корпусами. Тяжких попадань не було, були незначні пошкодження від мінометів та артилерії, ось, де ці гармати радіації, вони не постраждали. Вони закрили, тобто не потрапило, дякувати Богу.

Після авіаудару по театру прибули діти та дорослі. Їх привезли до дитячої хірургії, яка ще працювала, по-моєму, удар був 16-го числа. Прибули до нас із пораненнями після того, як туди потрапила бомба; до нас у підвал перевели дітей поранених із дитячої хірургії. І там були діти, які постраждали від удару по драмтеатру. Але річ у тому, що по драмтеатру… після удару по драмтеатру частина людей потрапила до різних лікарень, які могли ще когось приймати.

Після бомбардування по драмтеатру здебільшого були удари, поранення вторинними снарядами, уламками каміння, бетонних блоків, тяжкі травми. А в основному в цей проміжок часу ті люди, які зверталися, — вони в основному зверталися з осколковими пораненнями, тобто це були всі вогнепальні осколкові поранення після снарядів, мін і так далі.

У бомбосховищах знаходилися поранені, жінки та поранені діти.

Ми як медперсонал перебували в корпусі 3-ї лікарні, а потім, після 10–11 березня, почали спускатися та ночувати в бомбосховищі. Чому? Тому що постійні артилерійські обстріли й було небезпечно знаходитись у будівлі вночі, ось. Ми піднімалися нагору, працювали, а ночувати спускалися вниз, повністю ми перейшли до бомбосховища після 12 березня. Чому? Тому що було розбито корпус онкології попаданням артилерійського снаряда, потім там упало перекриття, один сходовий проліт завалився повністю та були розбиті перев’язувальні повністю. Ми перетягли все обладнання та всі медикаменти, які можна було забрати та які використовувалися: хірургічні інструменти, лампу.

У бомбосховищі стояв списаний операційний стіл, ми його трошки, скажімо так, реанімували, привели в божеський вигляд і в майбутньому використовували.

Також огородили місце для операційної та перев’язувальної в бункері: там, у бомбосховищі, внизу безпосередньо відокремили плівкою та провели світло. Ми мали дизельний генератор, і ми туди провели світло. За час роботи генератора потрібно було встигнути зробити перев’язки, за час роботи генератора потрібно було встигнути приготувати їжу, і за час роботи генератора нагріти чай, зарядити телефони і таке інше.

Якби не генератор, було б нам дуже туго. У бомбосховищі спочатку було троє лікарів: це я, дитячий травматолог і шикарна, відмінна, дуже високого класу медсестра операційна. Нас було троє на якомусь етапі, майже до другої половини березня.

Потім до нас у бомбосховище прийшли люди, які втратили житло, втратили все, грубо кажучи, прийшли з двома сумками, з дітьми жінки — це дві медсестри.

Одна з маніпуляційної, а одна також дуже професійна медсестра з нейрореанімації, і завдяки їй у нас з’явилася можливість давати наркоз пораненим для проведення операції. І ми в такому режимі — у нас уже була повністю сформована операційна бригада та медперсонал, який охоплював усілякі необхідні заходи щодо наших хворих.

Я чому скажу, що в нас мало, тому що до нас спустили хворих із розбитої дитячої хірургії, хворих дітей, вони ж із батьками, але з мамами хворі діти, плюс була маса поранених дорослих, які були в нас, які лікувалися в нас у бункері. Тобто до нас зверталася людина, їй не було куди йти. Ми її оперували й залишали в бункері з урахуванням того, щоб її лікувати, перев’язувати і так далі. Тобто це було неодноразово, було кілька людей таких поранених; ось навіть той випадок, про який було інтерв’ю. Це Сергій Васильович, якимось дивом він дістався цієї лікарні, і ми його прооперували. І він залишався повністю, поки не виїхав в евакуацію, у бомбосховищі.

– Скажи мені з приводу цього пацієнта, яким інструментом ти проводив ампутацію лівої руки?

– Травматологічного спеціального інструменту ми не мали, тому ми користувалися підручними методами. Це довго описувати, але колись цей інструмент я, сподіваюся, повішу в себе в рамці.

– Думаю, так. Але він згадує про це з неймовірною вдячністю, і я зрозумів так, що я не знаю, який ви йому робили наркоз, але мені він розповідав, що він бачив практично все.

– Так, він бачив спочатку все трохи на етапі й у кінці — усе те, що він мав бачити, він бачив; що не мав бачити — не бачив. Якби ми тоді не пішли на ампутацію, людина просто померла б від кровотечі, руку неможливо було врятувати, бо вона була сильно пошкоджена аж до передпліччя.

Поступила сімейна пара — чоловік із дружиною, ось. Отже, вони потрапили під обстріл у власній квартирі. Їх привезли МНС, тож у жінки були посічені ноги. Там були пошкодженні м’які тканини з кровотечею; там було зроблено первинну обробку, зупинено кровотечу. А в чоловіка було посічено обличчя, руки, шию. І ось такий випадок, що запам’ятовується. У нього під повікою та між повікою і оком був уламок скла близько восьми міліметрів. Це наркозу в нас тоді ще не було, і довелося його під місцевим, з умовляннями, акуратно витягувати.

Я травматолог, ніколи до цього не займався очима, нічим подібним, але все пізнається в порівнянні, скажімо так, і довелося все це робити.

Ще з тих, що запам’яталися, — теж чоловік, в якого множинні вогнепальні осколкові поранення обох рук, з пошкодженням, з дефектами. Привезли два його сини, два хлопці. На руках занесли... без тиску, без нічого. Його спочатку привезли з ЛШМД, а потім із ЛШМД, як він мені казав, його відправили та сказали: «Їдь куди хочеш». І його привезли до нас. І знову ж таки, машина під’їхала, вивантажила й поїхала, і ми розуміємо, що людина просто вмирає. Його занесли на руках, поклали на операційний стіл, поставили крапельницю, зробили під місцевим.

У нас тоді ще не було наркозу, прибрали уламки металу, уламки кістки, зробили первинну обробку, потім загіпсували. Зашумували.

Рентгена в нас не було, ми всі працювали пальцями, тобто відкриваєш рану, бачиш рану й обробляєш, усе добре промиваєш, щоб не занести додаткову інфекцію туди. І потім уже починаєш ревізію рани: пальцями акуратно навпомацки шукаєш цей метал, пальцями, інструментами. Чому важливо? Є сторонній метал, і щоб не було нагноєння в майбутньому.

Потрібно добре обробити рану й плюс без рентгена. Майже на коліні, плюс це в підвалі за температури 8–9 градусів тепла, коли просто відкриваєш рану — і кров тече з рани, і з неї іде пара. Такому ніде не вчать, ніде не показують, такого не побачиш у мирній медицині ніде та ніколи. Потім у нас була дівчинка молода, 19 років, яка потрапила під обстріл на Торговій. Її привезли волонтери загорнуту в килим, вона повністю обгоріла. Множинні дрібні осколкові поранення, черепно-мозкова травма, практично непритомна.

Теж уже було майже темно, і її, в килим загорнуту, залишили під дверима, сказали: «Забирайте». Ну, ми забрали, усе зробили. Дівчинка вийшла своїми ногами, потім знайшовся її батько, вона вийшла своїми ногами й поїхала з ним.

Був один летальний кінець — молода жінка, з важкою травмою її привезли. Спочатку вона була в хірургії, а потім її спустили до нас, але там була тяжка черепно-мозкова травма й без спеціалізованої допомоги, тобто без нейрохірургічної допомоги, ми нічого не могли зробити. Тяжке почуття, розумієш, я так до війни, до, скажімо так, лютого ніколи не стикався з хворими та пораненими дітьми, а тут їх багато, причому різні поранення. Тяжко. Скажу чесно, що діти дуже адекватно поводилися.

Деякі діти поранені намагалися поводитися адекватно, деякі сильно лякалися, деякі пищали. Але ми їх заспокоювали, батьки також були з ними, ми були з ними, ми намагалися створити максимально позитивне тло для дітей.

Ну, знову ж таки, це все в замкнутому просторі, це перев’язки, операції. Дітям у замкнутому просторі, ще й в одному місці, тобто це бункер, одразу поруч, у сусідній кімнаті, сидять мої діти, які це чують. І, грубо кажучи, бачать, і вони питають: «А що там було?». І ти пояснюєш дітям — що, чому та як, тобто для дітей це теж були такі емоційні перетряски.

Ну, тактика випаленої землі. Іде спочатку обстріл РСЗВ, тобто «гради» і так далі, потім артилерія, міномети, авіаудари, а потім там танки, наступ якихось частин російської армії. Спочатку йдуть масовані обстріли, тобто все зрівнюється із землею, а потім уже далі заходять танкові частини і так далі.

– Як ти гадаєш, Дімо, чи переможемо ми?

– Я гадаю, так.

– Чому?

– Сподіваюся, певен.

– Що ти робитимеш, коли ми переможемо, саме цього дня?

– Не знаю, щось дуже позитивне, мабуть. Ну, подзвоню тобі точно.

– Скажи мені насамкінець, що б ти побажав мешканцям нашого міста, які ще там?

– Вижити, вижити, бо місто дуже зруйноване.